Розмова з Євгенією Сакевич Даллас — українською красунею, яка, пройшовши через сталінські репресії і нацистські трудові табори, емігрантське життя в Італії, Шотландії та США, показала приклади безстрашного виживання, мужності, хоробрості і тріумфу.
ВА: Пані Євгеніє, дитячі спогади зазвичай є уривчастими, проте стійкими...
ЄСД: Моє дитинство було щасливе. Жили ми спокійно по селах, люди були веселі, відверті, прості. Мій батько мав багато землі, тому доводилося тяжко працювати. Але це тривало недовго, бо з’явилася загроза з півночі. Комуністи загарбали нашу свободу, а нас назвали ворогами народу, - кулаками. Українці боролися за свою свободу проти комуністів, і за це їх так тяжко покарали, за допомогою жахливого терору забрали все. Моїх батьків, як і інших «ворогів народу», було заслано. Багато засланих гинули ще дорогою, а ті, хто вижив, лишалися у страшних умовах.
Лишилися пусті хати, пусті поля. Лишилася пуста Україна. Загинуло 10.000.000 мирних українських людей. Не було такої сім’ї, яка б не зіткнулася із цією страшною трагедією - мільйони замучених червоними комісарами дітей, жінок, чоловіків.
«Пригадую, що черги за хлібом були завжди довгими, навіть кінця їх не було видно. Одного дня літній чоловік, простоявши, очевидно, кілька годин в черзі, нарешті одержав свою половину буханця. Він почав пожадливо кусати і ковтати хліб. Через якусь хвилю він упав і помер. Тепер він більше ніколи не відчуватиме голоду» («... Не вмирає душа наша», с.29).
ВА: Нещодавно у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання, присвячені темі Голодомору. Широкий загал мав вчергове переконатися: правда про геноцид лишається темою забороненою. Жоден злочинець не покараний, наче їх немає. На Вашу думку, що стало причиною спланованого вбивства мільйонів українців?
ЄСД: Моя думка така: винищення українців стало політичним рішенням комуністів, що їх на той час очолював Сталін. Є фактом, що мор наших співвітчизників відбувався під час врожаїв, які усі були вивезені з України. Показово, що навіть ті іноземні журналісти, які намагалися писати правду про страшну трагедію України, були негайно позбавлені права працювати за фахом. Все робилося для того, аби винищити мільйони простих, ні в чому не винних людей.
ВА: Ось ми зараз сидимо з Вами в офісі на Музейному провулку, а буквально навпроти стоїть пам’ятник комуністу Петровському, одному з найактивніших організаторів терористичного геноциду проти українців. Цей пам’ятник терористу не збирається демонтувати ані міська влада, ані Верховна Рада. І при цьому з високих трибун від чиновників тільки й чути: «незалежна Україна, незалежна Україна»...
ЄСД: Понад 50 років тому закінчилася ІІ світова війна, а спецслужби Ізраїля продовжують відшукувати по усіх усюдах старих людей, які співпрацювали з фашистами. Це полювання на старих людей справляє дуже неприємне враження.
Зовсім інша справа в Україні. Ось вже минуло майже 12 років як немає радянської влади, але ніхто й не думає притягнути бандитів та вбивць, що творили голодомор, до відповідальності. І це мені дуже дивно.
Стосовно голокосту зауважу - чужі проблеми їх не цікавлять. Є у Лос-Анджелосі єврейський музей, експозиції якого присвячені питанню міжнаціональної толеранції. Я також хотіла зробити там доповідь, а мені кажуть - принесіть свою книжку. Я принесла. Вони взяли і пообіцяли зателефонувати. Зрештою одержую листа, в якому... висловлюється вдячність за книжку! І це все. Але ж я не давала цю книжку до звичайного прочитання, я мала робити доповідь! Отже, вони не хочуть цього допустити.
Я завжди під час своїх доповідей кажу: люди мають знати про страждання всіх націй, щоб те, що було у ХХ столітті, більше ніколи не повторилося.
ВА: Вже живучі на Заході, чи мали Ви нагоду зустрічатися з радянськими тоді ще людьми?
ЄСД: Рідко. І знову так чи інакше під час таких контактів спливало українське питання, бо багато хто з депортованих українців втратили національну ідентичність, хоча й лишили наші прізвища. Коли мешкала у Шотландії, якось мала зустріч з поетом Євгеном Євтушенком. Звертаюся до нього: дуже приємно зустріти українця! А він відповідає: я росіянин. Як з’ясувалося, народився Євтушенко у Сибіру.
ВА: Чому ж так гостро стояло і стоїть в Україні національне питання?
ЄСД: Всі нації у цьому світі могли сказати, хто вони є. Окрім українців. Нас одразу звинувачували у націоналізмі. Ми повинні були приховувати, що є українцями. Так, мій репресований брат Гриша змушений був писати під час заповнення документів, що є поляком. І це ми так маємо ховатися на своїй рідній землі!
ВА: В чому коріння внутрішньоукраїнських проблем?
ЄСД: Думаю, що українці не впевнені у своїх силах. Також маю враження, що владою в Україні володіють не українці, - чула це і тут від людей, і у Нью-Йорку. А де ж ці українці, які щось можуть зробити для своєї країни? Якщо вони всього бояться, то як тоді відновлювати Україну? Вона ж має будуватися українцями! Але тоді, виходячи з українських реалій випливає, що при владі не є українці. Я не розумію цього.
ВА: Не втримаюся від запитання щодо можливої екранізації Вашої книги «... Не вмирає душа наша», яка ще два роки тому побачила світ у США під назвою «One Women; Five Lives; Five Countries» і мала неабиякий суспільний резонанс. Адже позитивні відгуки на неї були отримані Вами від перших леді - Барбари Буш та Гілларі Клінтон...
ЄСД: Зараз у Нью-Йорку два продюсери дуже хочуть зняти за моєю книжкою фільм. Чому? Бо на її сторінках показане життя - як людина вірила у себе ще з самого дитинства, втративши батьків, відчувши на собі жах Голодомору. Пошуки на вулицях шматочка хліба, дитячі будинки, загублені родичі. Потім праця у Німеччині на фабриці. Потім Італія, сфера модельного бізнесу. Від одного екстріму до іншого. Мені навіть не віриться, що мала таке незвичайне життя. Уявіть, Володимире, - сьогодні голодна дитина на вулиці, а завтра шоу-бізнес!
«Одним з моїх перших виступів, як модельки, був виступ на Венеціанському фестивалі мод, влаштованому в готелі Excelsior... Модельєри були повні творчої наснаги й уяви. Вони прекрасно змогли використати надзвичайно тонке італійське відчуття кольору. Поєднали красоту і практичність, коли створювали ті привабливі, захоплюючі плаття... Як тільки я ставала на ту сцену-подіум, то почувала себе на вершині блаженства - одяг і прикраси надавали відчуття сили і впевненості» («... Не вмирає душа наша», с. 103, 104).
Це тому, що завжди, як колись, так і тепер, я вірила у власні сили. За що б не взялася, завжди досягаю результату. Зокрема, продала багато власних картин: коли побачила, що добре малюю, зрозуміла, що досягла того, що хотіла. І йду далі. Ось тепер написала книжку. Й добиваюся того, щоб зробити фільм.
Що з цього мені? Я хочу, щоб цей фільм був не лише для України, - я хочу все зробити, щоб він демонструвався по усьому світу. І свою книжку я писала не для українців, оскільки про своє минуле вони поступово все одне дізнаються, а для того, щоб про життя українців дізналися за кордоном.
ВА: Відвідуючи вчергове Київ, Ви вже провели декілька зустрічей з вихованцями різних навчальних закладів. Ваші враження від виступів перед столичними студентами?
ЄСД: Моє спілкування із студентами у Києві надзвичайно цікаве. Мене дуже гарно приймають, цікавляться життям Америки, інших країн, допитуються, як живуть українці за кордоном. У них зовсім інший світогляд, аніж у людей старшого віку: вони захоплені, вони бачать, що треба щось зробити для України, для її майбутнього. А це - найголовніше.
P.S. Життя пані Євгенії, називаючі речі своїми іменами, є чітким прикладом та стимулом власного самоствердження всупереч цьому самому життю. Вона вбила буденність, розчавивши спокусу професійного бідкання. І перемогла. Це і є тріумф волі.
«Я хочу продовжувати повністю пройти все, що пропонує життя. Я була людиною дії, а не роздумів. Я можу зробити висновок, що я правильно думала і завжди бажала ставитися до себе з вимогами і це, на мій погляд, правильний шлях життя і здобуття успіхів. Я маю відвагу і я рішуча. Інколи панікувала, але ніколи не боялася діяти. Саме з таких рис характеру я черпала свої сили» («... Не вмирає душа наша», с.205).
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Тріумф волі
Світ:
03052401e.JPG
ЄСД: Моє дитинство було щасливе. Жили ми спокійно по селах, люди були веселі, відверті, прості. Мій батько мав багато землі, тому доводилося тяжко працювати. Але це тривало недовго, бо з’явилася загроза з півночі. Комуністи загарбали нашу свободу, а нас назвали ворогами народу, - кулаками. Українці боролися за свою свободу проти комуністів, і за це їх так тяжко покарали, за допомогою жахливого терору забрали все. Моїх батьків, як і інших «ворогів народу», було заслано. Багато засланих гинули ще дорогою, а ті, хто вижив, лишалися у страшних умовах.
Лишилися пусті хати, пусті поля. Лишилася пуста Україна. Загинуло 10.000.000 мирних українських людей. Не було такої сім’ї, яка б не зіткнулася із цією страшною трагедією - мільйони замучених червоними комісарами дітей, жінок, чоловіків.
«Пригадую, що черги за хлібом були завжди довгими, навіть кінця їх не було видно. Одного дня літній чоловік, простоявши, очевидно, кілька годин в черзі, нарешті одержав свою половину буханця. Він почав пожадливо кусати і ковтати хліб. Через якусь хвилю він упав і помер. Тепер він більше ніколи не відчуватиме голоду» («... Не вмирає душа наша», с.29).
ВА: Нещодавно у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання, присвячені темі Голодомору. Широкий загал мав вчергове переконатися: правда про геноцид лишається темою забороненою. Жоден злочинець не покараний, наче їх немає. На Вашу думку, що стало причиною спланованого вбивства мільйонів українців?
ЄСД: Моя думка така: винищення українців стало політичним рішенням комуністів, що їх на той час очолював Сталін. Є фактом, що мор наших співвітчизників відбувався під час врожаїв, які усі були вивезені з України. Показово, що навіть ті іноземні журналісти, які намагалися писати правду про страшну трагедію України, були негайно позбавлені права працювати за фахом. Все робилося для того, аби винищити мільйони простих, ні в чому не винних людей.
ВА: Ось ми зараз сидимо з Вами в офісі на Музейному провулку, а буквально навпроти стоїть пам’ятник комуністу Петровському, одному з найактивніших організаторів терористичного геноциду проти українців. Цей пам’ятник терористу не збирається демонтувати ані міська влада, ані Верховна Рада. І при цьому з високих трибун від чиновників тільки й чути: «незалежна Україна, незалежна Україна»...
ЄСД: Понад 50 років тому закінчилася ІІ світова війна, а спецслужби Ізраїля продовжують відшукувати по усіх усюдах старих людей, які співпрацювали з фашистами. Це полювання на старих людей справляє дуже неприємне враження.
Зовсім інша справа в Україні. Ось вже минуло майже 12 років як немає радянської влади, але ніхто й не думає притягнути бандитів та вбивць, що творили голодомор, до відповідальності. І це мені дуже дивно.
Стосовно голокосту зауважу - чужі проблеми їх не цікавлять. Є у Лос-Анджелосі єврейський музей, експозиції якого присвячені питанню міжнаціональної толеранції. Я також хотіла зробити там доповідь, а мені кажуть - принесіть свою книжку. Я принесла. Вони взяли і пообіцяли зателефонувати. Зрештою одержую листа, в якому... висловлюється вдячність за книжку! І це все. Але ж я не давала цю книжку до звичайного прочитання, я мала робити доповідь! Отже, вони не хочуть цього допустити.
Я завжди під час своїх доповідей кажу: люди мають знати про страждання всіх націй, щоб те, що було у ХХ столітті, більше ніколи не повторилося.
ВА: Вже живучі на Заході, чи мали Ви нагоду зустрічатися з радянськими тоді ще людьми?
ЄСД: Рідко. І знову так чи інакше під час таких контактів спливало українське питання, бо багато хто з депортованих українців втратили національну ідентичність, хоча й лишили наші прізвища. Коли мешкала у Шотландії, якось мала зустріч з поетом Євгеном Євтушенком. Звертаюся до нього: дуже приємно зустріти українця! А він відповідає: я росіянин. Як з’ясувалося, народився Євтушенко у Сибіру.
ВА: Чому ж так гостро стояло і стоїть в Україні національне питання?
ЄСД: Всі нації у цьому світі могли сказати, хто вони є. Окрім українців. Нас одразу звинувачували у націоналізмі. Ми повинні були приховувати, що є українцями. Так, мій репресований брат Гриша змушений був писати під час заповнення документів, що є поляком. І це ми так маємо ховатися на своїй рідній землі!
ВА: В чому коріння внутрішньоукраїнських проблем?
ЄСД: Думаю, що українці не впевнені у своїх силах. Також маю враження, що владою в Україні володіють не українці, - чула це і тут від людей, і у Нью-Йорку. А де ж ці українці, які щось можуть зробити для своєї країни? Якщо вони всього бояться, то як тоді відновлювати Україну? Вона ж має будуватися українцями! Але тоді, виходячи з українських реалій випливає, що при владі не є українці. Я не розумію цього.
ВА: Не втримаюся від запитання щодо можливої екранізації Вашої книги «... Не вмирає душа наша», яка ще два роки тому побачила світ у США під назвою «One Women; Five Lives; Five Countries» і мала неабиякий суспільний резонанс. Адже позитивні відгуки на неї були отримані Вами від перших леді - Барбари Буш та Гілларі Клінтон...
ЄСД: Зараз у Нью-Йорку два продюсери дуже хочуть зняти за моєю книжкою фільм. Чому? Бо на її сторінках показане життя - як людина вірила у себе ще з самого дитинства, втративши батьків, відчувши на собі жах Голодомору. Пошуки на вулицях шматочка хліба, дитячі будинки, загублені родичі. Потім праця у Німеччині на фабриці. Потім Італія, сфера модельного бізнесу. Від одного екстріму до іншого. Мені навіть не віриться, що мала таке незвичайне життя. Уявіть, Володимире, - сьогодні голодна дитина на вулиці, а завтра шоу-бізнес!
«Одним з моїх перших виступів, як модельки, був виступ на Венеціанському фестивалі мод, влаштованому в готелі Excelsior... Модельєри були повні творчої наснаги й уяви. Вони прекрасно змогли використати надзвичайно тонке італійське відчуття кольору. Поєднали красоту і практичність, коли створювали ті привабливі, захоплюючі плаття... Як тільки я ставала на ту сцену-подіум, то почувала себе на вершині блаженства - одяг і прикраси надавали відчуття сили і впевненості» («... Не вмирає душа наша», с. 103, 104).
Це тому, що завжди, як колись, так і тепер, я вірила у власні сили. За що б не взялася, завжди досягаю результату. Зокрема, продала багато власних картин: коли побачила, що добре малюю, зрозуміла, що досягла того, що хотіла. І йду далі. Ось тепер написала книжку. Й добиваюся того, щоб зробити фільм.
Що з цього мені? Я хочу, щоб цей фільм був не лише для України, - я хочу все зробити, щоб він демонструвався по усьому світу. І свою книжку я писала не для українців, оскільки про своє минуле вони поступово все одне дізнаються, а для того, щоб про життя українців дізналися за кордоном.
ВА: Відвідуючи вчергове Київ, Ви вже провели декілька зустрічей з вихованцями різних навчальних закладів. Ваші враження від виступів перед столичними студентами?
ЄСД: Моє спілкування із студентами у Києві надзвичайно цікаве. Мене дуже гарно приймають, цікавляться життям Америки, інших країн, допитуються, як живуть українці за кордоном. У них зовсім інший світогляд, аніж у людей старшого віку: вони захоплені, вони бачать, що треба щось зробити для України, для її майбутнього. А це - найголовніше.
P.S. Життя пані Євгенії, називаючі речі своїми іменами, є чітким прикладом та стимулом власного самоствердження всупереч цьому самому життю. Вона вбила буденність, розчавивши спокусу професійного бідкання. І перемогла. Це і є тріумф волі.
«Я хочу продовжувати повністю пройти все, що пропонує життя. Я була людиною дії, а не роздумів. Я можу зробити висновок, що я правильно думала і завжди бажала ставитися до себе з вимогами і це, на мій погляд, правильний шлях життя і здобуття успіхів. Я маю відвагу і я рішуча. Інколи панікувала, але ніколи не боялася діяти. Саме з таких рис характеру я черпала свої сили» («... Не вмирає душа наша», с.205).
В тему:
Диктатура тiла за Ленi Рiфеншталь
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)