Те, що монархічний устрій ідеально підходить сучасній Україні, стає зрозумілим щораз більше. Складність полягає в тому, як у теперішній дезорієнтований час повірити у такі речі, як соверен, гетьман, місія, покликання, призначення, легітимність, династія, незаперечність права крові, індивідуальна відповідальність за долю держави і майбутнє народу.
Найкращим способом подолання таких труднощів може бути особиста зустріч з українським гетьманичем Борисом Скоропадським. До того ж, внук останнього гетьмана віднедавна дуже часто буває у Франківську.
Борис Скоропадський настільки подібний на свого діда-гетьмана, що стає аж трохи лячно. Відповідь на запитання про диво – як так може бути? – виявляється дуже простою: бо так є, так має бути.
Його татом був один із шести дітей гетьмана. У міжвоєнний час Данило Павлович став чільним репрезентантом гетьманського руху у світі. Борис народився 1956 року. Менше, ніж через рік його батько дивно помер у Лондоні. Найвірніші гетьманці порадили вдові Данила Олександрі з роду Тимченків змінити прізвище, щоби оберегти спадкоємця від неминучої небезпеки. Борис виріс у Торонто. Від мами він отримав цілковито українське виховання і якусь казкову легенду про непромовленого батька. Борис жив у Канаді, Сполучених Штатах, мандрував світом, вчився в університетах і від життя, працював сам на себе з дев’ятнадцяти років, почувався українцем, а правда про походження залишалася таємницею.
Щойно в 1999 році цілком дорослому спадкоємцю гетьманської булави відкрилася справжня історія родини. Спочатку з цим важко було дати собі раду. Потрібен був час, щоби усвідомити власну генеалогію. Якось зжитися з тим, що все, у що вірив, у чому був дуже просто й органічно переконаний, є не випадковим, а пов’язано з голосом крові.
А трохи раніше дружиною Бориса Даниловича стала дівчина з Франківська Ірина, котра приїхала подивитися на Торонто (між іншим, саме їй мама Бориса наважилася розказати правду про власного сина). Тепер вони є щасливими батьками двох синів – Данила (названого на честь діда) і Максима. Довший час сім’я мешкала у Канаді. Але Борис завжди хотів бути в Україні, а в Ірини ніколи не було мети залишатися поза Франківськом. Рік тому – у жовтні 2006 року – гетьманич із сім’єю, продавши все, що мали, приїхали в Україну. Повернулися до Києва, де майже дев’яносто років тому дід Бориса став гетьманом Української держави.
Великі зміни, однак, настали після цьогорічних літніх канікул. Хлопцям настільки сподобалося у дідуся і бабусі, що вони попросилися залишитися ще на якийсь час у Франківську. Тож тепер вони ходять до школи у нашому місті, їх мама почала викладати англійську мову, а тато приїздить до синів що два тижні з Києва (крім того, існує веб-камера, завдяки якій можна бачитися і розмовляти, щоправда, не торкаючись, щодня. Якби щось таке було у Хмельницького, каже Борис Данилович, ми жили б тепер у надмогутній державі).
Борис Скоропадський тим часом виконує свою місію. Гетьман неможливий без козацтва (ті пивні клуби із золотими пагонами, котрі називають себе козаками, є хіба що ідеальним способом дискредитації ідеї). Тож він їздить Україною, зустрічається з людьми, спростовує фальшиві міфи про Павла Скоропадського, який, незважаючи на всі успіхи свого семимісячного гетьманату, все ще залишається особою, фактично викресленою з державної історії. Так зручніше усім. Так не потрібно завдавати собі труду з розумінням найпростіших речей.
Життєву філософію гетьманича можна графічно подати у вигляді кількох концентричних кіл. Починати потрібно із себе. Перестати робити те, що не слід робити, навіть якщо це роблять нібито усі. Плекати радість і любов у сім’ї. Дбати про добро народу і держави.
Йому не раз пропонували увійти до якоїсь партії, стати народним депутатом. Пропонували винагороду і благополуччя. І це унеможливлювало дальшу розмову. Адже новобагатьки попросту не розуміють, з ким і з чим мають справу. Не можуть усвідомити тої великої привілегії, коли не потрібно нічого, бо вона полягає лише у цілковитій готовності до абсолютної відповідальності.
Повернення Скоропадських в Україну аж ніяк не можна назвати тріумфальним. Зустрічі з Борисом Даниловичем дотепер уникає Президент, його приїзд розцінюється як щось проблематичне. За ним стежили, його підслуховували, йому влаштовували вишукані провокації. Але Скоропадський щасливий, що може бути в Україні. Щасливий, що може працювати і діяти. Він вірить у консерватизм українського народу, у природність і успішність цивілізованої української монархії. І добре пам’ятає про той момент української історії, коли дідо з кількома сотнями козаків без жодного насильства перейняв владу у соціалістів, котрі нічого не спроможні були зробити для народу і держави, яких навіть не могли назвати своїми.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Скоропадський. Рік в Україні.
Світ:
Борис Скоропадський настільки подібний на свого діда-гетьмана, що стає аж трохи лячно. Відповідь на запитання про диво – як так може бути? – виявляється дуже простою: бо так є, так має бути.
Його татом був один із шести дітей гетьмана. У міжвоєнний час Данило Павлович став чільним репрезентантом гетьманського руху у світі. Борис народився 1956 року. Менше, ніж через рік його батько дивно помер у Лондоні. Найвірніші гетьманці порадили вдові Данила Олександрі з роду Тимченків змінити прізвище, щоби оберегти спадкоємця від неминучої небезпеки. Борис виріс у Торонто. Від мами він отримав цілковито українське виховання і якусь казкову легенду про непромовленого батька. Борис жив у Канаді, Сполучених Штатах, мандрував світом, вчився в університетах і від життя, працював сам на себе з дев’ятнадцяти років, почувався українцем, а правда про походження залишалася таємницею.
Щойно в 1999 році цілком дорослому спадкоємцю гетьманської булави відкрилася справжня історія родини. Спочатку з цим важко було дати собі раду. Потрібен був час, щоби усвідомити власну генеалогію. Якось зжитися з тим, що все, у що вірив, у чому був дуже просто й органічно переконаний, є не випадковим, а пов’язано з голосом крові.
А трохи раніше дружиною Бориса Даниловича стала дівчина з Франківська Ірина, котра приїхала подивитися на Торонто (між іншим, саме їй мама Бориса наважилася розказати правду про власного сина). Тепер вони є щасливими батьками двох синів – Данила (названого на честь діда) і Максима. Довший час сім’я мешкала у Канаді. Але Борис завжди хотів бути в Україні, а в Ірини ніколи не було мети залишатися поза Франківськом. Рік тому – у жовтні 2006 року – гетьманич із сім’єю, продавши все, що мали, приїхали в Україну. Повернулися до Києва, де майже дев’яносто років тому дід Бориса став гетьманом Української держави.
Великі зміни, однак, настали після цьогорічних літніх канікул. Хлопцям настільки сподобалося у дідуся і бабусі, що вони попросилися залишитися ще на якийсь час у Франківську. Тож тепер вони ходять до школи у нашому місті, їх мама почала викладати англійську мову, а тато приїздить до синів що два тижні з Києва (крім того, існує веб-камера, завдяки якій можна бачитися і розмовляти, щоправда, не торкаючись, щодня. Якби щось таке було у Хмельницького, каже Борис Данилович, ми жили б тепер у надмогутній державі).
Борис Скоропадський тим часом виконує свою місію. Гетьман неможливий без козацтва (ті пивні клуби із золотими пагонами, котрі називають себе козаками, є хіба що ідеальним способом дискредитації ідеї). Тож він їздить Україною, зустрічається з людьми, спростовує фальшиві міфи про Павла Скоропадського, який, незважаючи на всі успіхи свого семимісячного гетьманату, все ще залишається особою, фактично викресленою з державної історії. Так зручніше усім. Так не потрібно завдавати собі труду з розумінням найпростіших речей.
Життєву філософію гетьманича можна графічно подати у вигляді кількох концентричних кіл. Починати потрібно із себе. Перестати робити те, що не слід робити, навіть якщо це роблять нібито усі. Плекати радість і любов у сім’ї. Дбати про добро народу і держави.
Йому не раз пропонували увійти до якоїсь партії, стати народним депутатом. Пропонували винагороду і благополуччя. І це унеможливлювало дальшу розмову. Адже новобагатьки попросту не розуміють, з ким і з чим мають справу. Не можуть усвідомити тої великої привілегії, коли не потрібно нічого, бо вона полягає лише у цілковитій готовності до абсолютної відповідальності.
Повернення Скоропадських в Україну аж ніяк не можна назвати тріумфальним. Зустрічі з Борисом Даниловичем дотепер уникає Президент, його приїзд розцінюється як щось проблематичне. За ним стежили, його підслуховували, йому влаштовували вишукані провокації. Але Скоропадський щасливий, що може бути в Україні. Щасливий, що може працювати і діяти. Він вірить у консерватизм українського народу, у природність і успішність цивілізованої української монархії. І добре пам’ятає про той момент української історії, коли дідо з кількома сотнями козаків без жодного насильства перейняв владу у соціалістів, котрі нічого не спроможні були зробити для народу і держави, яких навіть не могли назвати своїми.
-----------------------------
В тему:
Борис Скоропадський: «Забудьте хоча б на рік, що я внук гетьмана»
Борис Скоропадський на Бі-Бі-Сі: «Я вчуся щодня»
Три міфи про Другий гетьманат
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)