У радянській версії роль України й українців у перемозі над Гітлером мала бути зведена до мінімуму. Цей міф був створений не лише для «домашнього вжитку», а й для експорту на Захід — там проживало багато українців, що рятувалися від Сталіна. Як іронізував Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», «українців представляли Західному світові як «росіян» чи «радянських людей», коли їх годилося похвалити, а «українцями» їх називали лише тоді, коли вони скоювали зло».
Одним із найвідоміших символів останньої великої війни є фотографія «Єгоров і Кантарія піднімають червоний прапор над рейхстагом у Берліні». Автором цієї фотографії був Євген Халдей. Єврей, який народився в Україні, він рано втратив батьків в одному з антиєврейських погромів під час революції. Маючи неабиякий талант і потяг до техніки, ще підлітком він сам зробив собі першу фотокамеру. У роки війни став воєнним кореспондентом. Ідея майбутньої фотографії з’явилася у нього ще восени 1941 року, коли німці були на підході до Москви: переконаний у радянській перемозі, він вірив, що настане день, коли Червона армія дійде до Берліна. В одній із партійних московських їдалень він украв червону скатертину і зшив із неї два прапори: перший тримав у своїй польовій сумці, а другим — на випадок, якби сумка пропала, — обперезався під гімнастеркою. Від того часу в кожному місті, яке брали радянські війська, він витягав один із прапорів і робив відповідні знімки. Це було ніби репетицією перед тією, головною, «берлінською фотосесією».
Як тільки німці підписали капітуляцію, фотокор умовив невелику групу солдатів і офіцерів попозувати йому й увічнити історичну мить. Він зробив кілька знімків, а найкращий вислав Йосипу Сталіну. Йому фотографія сподобалася: на ній радянський офіцер підтримував солдата, який, власне, й закріплював прапор. «Хто були ці відважні хлопці, які вивісили прапор?» — спитав він. «Українець і росіянин», — відповіли йому. Сталін, хвильку подумавши, сказав: «Українця не могло там бути. Пишіть: фотографія має називатися «Росіянин і грузин підносять прапор над рейхстагом».
Цю історію розповів сам Халдей, тому в її правдивості годі сумніватися. Федір Моргун у своїй книжці «Сталінсько–гітлерівський геноцид ...» оповідає долю українця Олексія Береста, забутого героя цієї фотографії. Той довгі роки працював у Ростові, на заводі «Ростсільмаш», а загинув героїчно у 1970 році, рятуючи з–під коліс поїзда маленьку дівчинку. Моргун наводить також інші схожі історії — Сталін викреслив зі списку нагороджуваних лейтенанта Єльченка, який під Сталінградом узяв у полон німецького фельдмаршала Паулюса. Він, за свідченням очевидців, тоді сказав: «Фельдмаршала може полонити тільки, щонайменше, маршал, а не якийсь невідомий хохол».
І, головне, на думку Моргуна, Сталін звів у небуття найграндіознішу Київсько–Полтавську битву Другої світової війни, в якій вояки Південно–Західного фронту разом з українськими цивільними людьми ціною власного життя влітку й восени 1941 року відволікли на себе авіацію й танкову армаду Гудеріана з армій групи «Центр», зірвали гітлерівський бліцкриг й урятували від падіння Москву. А командувача фронту генерала Михайла Кирпоноса, якому Сталін тричі заборонив вчасно відійти до Києва і підставив під оточення фашистів, у котрому він тримав оборону до останнього патрона і загинув на полі бою, називав зрадником і перебіжчиком до Гітлера.
Ці факти велемовно показують, як творилася радянська версія великої війни — і, відповідно, якою вона мала заіснувати у колективній пам’яті наступних поколінь. У цій версії роль України й українців у перемозі над Гітлером мала бути зведена до мінімуму. Цей міф був створений не лише для «домашнього вжитку», а й для експорту на Захід — там проживало багато українців, що рятувалися від Сталіна. Як іронізував Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», «українців представляли Західному світові як «росіян» чи «радянських людей», коли їх годилося похвалити, а «українцями» їх називали лише тоді, коли вони скоювали зло».
«Антиукраїнський комплекс» Сталіна та його оточення підтверджують й інші очевидці, яким доводилося близько стикатися з тодішнім радянським керівництвом — для прикладу можна навести спогади югославського комуніста Мілована Джіласа «Розмови зі Сталіним».
Досить легко зрозуміти причини такої постави: в уяві Сталіна і в його пам’яті українські землі від революції й аж до повернення Червоної армії у 1944 році були непевною територією з непевним населенням. Українство погано піддавалося комуністичному експериментові, а в час найбільших криз — як от колективізації чи у перші місяці фашистсько–радянської війни — поверталися спиною до Москви або ж ставало відверто ворожим.
Парадоксальним чином подібні погляди на українців як на особливо зрадливих і підступних мав і Гітлер. Про це він говорив у найближчому оточенні під час так званих «розмов за столом», посилаючись на факт вбивства головнокомандуючого німецьких окупаційних військ фон Айхгорна у Києві 1918 року.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
«Антиукраїнський комплекс» Сталіна
Світ:
20090509030112.jpg
Як тільки німці підписали капітуляцію, фотокор умовив невелику групу солдатів і офіцерів попозувати йому й увічнити історичну мить. Він зробив кілька знімків, а найкращий вислав Йосипу Сталіну. Йому фотографія сподобалася: на ній радянський офіцер підтримував солдата, який, власне, й закріплював прапор. «Хто були ці відважні хлопці, які вивісили прапор?» — спитав він. «Українець і росіянин», — відповіли йому. Сталін, хвильку подумавши, сказав: «Українця не могло там бути. Пишіть: фотографія має називатися «Росіянин і грузин підносять прапор над рейхстагом».
Цю історію розповів сам Халдей, тому в її правдивості годі сумніватися. Федір Моргун у своїй книжці «Сталінсько–гітлерівський геноцид ...» оповідає долю українця Олексія Береста, забутого героя цієї фотографії. Той довгі роки працював у Ростові, на заводі «Ростсільмаш», а загинув героїчно у 1970 році, рятуючи з–під коліс поїзда маленьку дівчинку. Моргун наводить також інші схожі історії — Сталін викреслив зі списку нагороджуваних лейтенанта Єльченка, який під Сталінградом узяв у полон німецького фельдмаршала Паулюса. Він, за свідченням очевидців, тоді сказав: «Фельдмаршала може полонити тільки, щонайменше, маршал, а не якийсь невідомий хохол».
І, головне, на думку Моргуна, Сталін звів у небуття найграндіознішу Київсько–Полтавську битву Другої світової війни, в якій вояки Південно–Західного фронту разом з українськими цивільними людьми ціною власного життя влітку й восени 1941 року відволікли на себе авіацію й танкову армаду Гудеріана з армій групи «Центр», зірвали гітлерівський бліцкриг й урятували від падіння Москву. А командувача фронту генерала Михайла Кирпоноса, якому Сталін тричі заборонив вчасно відійти до Києва і підставив під оточення фашистів, у котрому він тримав оборону до останнього патрона і загинув на полі бою, називав зрадником і перебіжчиком до Гітлера.
Ці факти велемовно показують, як творилася радянська версія великої війни — і, відповідно, якою вона мала заіснувати у колективній пам’яті наступних поколінь. У цій версії роль України й українців у перемозі над Гітлером мала бути зведена до мінімуму. Цей міф був створений не лише для «домашнього вжитку», а й для експорту на Захід — там проживало багато українців, що рятувалися від Сталіна. Як іронізував Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», «українців представляли Західному світові як «росіян» чи «радянських людей», коли їх годилося похвалити, а «українцями» їх називали лише тоді, коли вони скоювали зло».
«Антиукраїнський комплекс» Сталіна та його оточення підтверджують й інші очевидці, яким доводилося близько стикатися з тодішнім радянським керівництвом — для прикладу можна навести спогади югославського комуніста Мілована Джіласа «Розмови зі Сталіним».
Досить легко зрозуміти причини такої постави: в уяві Сталіна і в його пам’яті українські землі від революції й аж до повернення Червоної армії у 1944 році були непевною територією з непевним населенням. Українство погано піддавалося комуністичному експериментові, а в час найбільших криз — як от колективізації чи у перші місяці фашистсько–радянської війни — поверталися спиною до Москви або ж ставало відверто ворожим.
Парадоксальним чином подібні погляди на українців як на особливо зрадливих і підступних мав і Гітлер. Про це він говорив у найближчому оточенні під час так званих «розмов за столом», посилаючись на факт вбивства головнокомандуючого німецьких окупаційних військ фон Айхгорна у Києві 1918 року.
В тему:
9 травня. Домоклів меч
Фашистський меч кувався в СРСР
Схід і Захід разом. Витоки Української Повстанчої Армії
Школа опричников
СБУ оприлюднить архіви про злочини НКВД під виглядом УПА
Сповідь чекіста
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)