Дванадцять пунктів червневого Меморандуму «Історія і політика», опублікованих на шпальтах журналу «Тиждень» (№25-26, 2010), вказують на те, що в Україні так і не вдалося викорінити тенденцію до фальшування або замовчування достеменних історичних фактів про наше минуле. Із завидною наполегливістю українцям постійно нав’язують чужорідні погляди у світобаченні та ряді гуманітарних наукових дисциплін, зокрема в історії, археології, етнології, філології тощо.
Свого часу Юрій Липа писав: «Чужа доктрина мусить дати вкінці розбиття, пониження і безнадійність. Бо, завдяки їй, ми трактуємо свій край ззовні, як і чужинці». Можливо саме у цьому й полягає задум чинної влади: позбавити українців колективної пам’яті й вкотре заплутати в координатах чужинецької олжі.
Отож найперше варто подякувати всім учасникам обговорення антиукраїнських тенденцій. Меморандум громадських слухань від 17 червня 2010 року засвідчив, що попри вище зазначене явище в країні таки сформувалася когорта журналістів і науковців, які мають сміливість захищати новітні напрацювання українознавства від ревізій на догоду не по-державницькому налаштованим владоможцям. Інша річ, механізми захисту, що їх мають у своєму розпорядженні українські патріоти, не співставні з тими важелями, які може застосувати українофобська влада. Отож украй важливо зуміти так розставити пріоритети, щоб національна історична концепція не підлягала ревізіям під час кожних змін у владних коридорах.
І ось тут уже можна дискутувати з Юрієм Макаровим, цитую: «Тоді я відповів відверто те, що думав і думаю досі: кожне покоління приречене на те, щоби переписувати – себто переосмислювати – історію своєї країни відповідно до потреб сьогодення, якщо не хочеш втратити її взагалі. [...] Розумію, йдеться здебільшого не про історію як наукову дисципліну – радше про її спрощену й, нічого не поробиш, ідеологізовану адаптацію, яка здатна була б допомагати сучасникам відповідати на так само прості запитання: звідки ми, чому ми такі, які є, й, може, головне: навіщо ми. Але й про науку теж» («Тиждень», №25-26, 2010).
У наведеному фрагменті червоною ниткою проходить головний акцент: ідентифікація української давнини. Отже, якщо кожне наступне покоління буде знову й знову переписувати нашу історію, тобто щоразу від нуля заливати фундамент – так ми ніколи не дійдемо до спільного знаменника.
Зразок, що робити, онде поруч – у сусідній Росії. Не мали вони своєї історії. Вірніше мали таку, яку не хотілося афішувати, і тоді було зроблене державне замовлення. Карамзін і компанія написали історичну фантастику, якою росіяни вже котре століття хизуються й переконують увесь світ у її достеменності. А нам і вигадувати нічого не треба.
Наприклад. Ми відзначаємо 988 рік як дату хрещення Київської Русі. А де її документальне обгрунтування? Лише спогади про киян, як вони бігали вздовж Дніпра та вигукували до ідола, що плив водами Дніпра: «Видибай, видибай...» Це слабка доказова база. В той же час у дослідженнях відомих науковців – М. Чубатого, Г. Василенка, М. Брайчевського, Б. Рибакова та інших – які грунтовно орієнтувалися в іноземних архівах, аргументовано доведено, що хрещення Київської Русі відбулося 860 року. Принаймні така дата зафіксована у давньогрецьких історичних джерелах.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Відстояти право на правду
Світ:
hresch_2010-11-15.jpg
Отож найперше варто подякувати всім учасникам обговорення антиукраїнських тенденцій. Меморандум громадських слухань від 17 червня 2010 року засвідчив, що попри вище зазначене явище в країні таки сформувалася когорта журналістів і науковців, які мають сміливість захищати новітні напрацювання українознавства від ревізій на догоду не по-державницькому налаштованим владоможцям. Інша річ, механізми захисту, що їх мають у своєму розпорядженні українські патріоти, не співставні з тими важелями, які може застосувати українофобська влада. Отож украй важливо зуміти так розставити пріоритети, щоб національна історична концепція не підлягала ревізіям під час кожних змін у владних коридорах.
І ось тут уже можна дискутувати з Юрієм Макаровим, цитую: «Тоді я відповів відверто те, що думав і думаю досі: кожне покоління приречене на те, щоби переписувати – себто переосмислювати – історію своєї країни відповідно до потреб сьогодення, якщо не хочеш втратити її взагалі. [...] Розумію, йдеться здебільшого не про історію як наукову дисципліну – радше про її спрощену й, нічого не поробиш, ідеологізовану адаптацію, яка здатна була б допомагати сучасникам відповідати на так само прості запитання: звідки ми, чому ми такі, які є, й, може, головне: навіщо ми. Але й про науку теж» («Тиждень», №25-26, 2010).
У наведеному фрагменті червоною ниткою проходить головний акцент: ідентифікація української давнини. Отже, якщо кожне наступне покоління буде знову й знову переписувати нашу історію, тобто щоразу від нуля заливати фундамент – так ми ніколи не дійдемо до спільного знаменника.
Зразок, що робити, онде поруч – у сусідній Росії. Не мали вони своєї історії. Вірніше мали таку, яку не хотілося афішувати, і тоді було зроблене державне замовлення. Карамзін і компанія написали історичну фантастику, якою росіяни вже котре століття хизуються й переконують увесь світ у її достеменності. А нам і вигадувати нічого не треба.
Наприклад. Ми відзначаємо 988 рік як дату хрещення Київської Русі. А де її документальне обгрунтування? Лише спогади про киян, як вони бігали вздовж Дніпра та вигукували до ідола, що плив водами Дніпра: «Видибай, видибай...» Це слабка доказова база. В той же час у дослідженнях відомих науковців – М. Чубатого, Г. Василенка, М. Брайчевського, Б. Рибакова та інших – які грунтовно орієнтувалися в іноземних архівах, аргументовано доведено, що хрещення Київської Русі відбулося 860 року. Принаймні така дата зафіксована у давньогрецьких історичних джерелах.
Читати далі
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)