Тарас ФIЛЕНКО: "Мрію, щоб про Лисенка знали в усьому світі"

У цій роботі показане не тільки життя і творчість основоположника української музики, а ціла епоха, в якій жили такі знакові особистості, як Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Старицький, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Гнат Хоткевич, Остап Вересай, Соломія Крушельницька, Марія Заньковецька, Федір Стравинський, Кирило Стеценко та інші корифеї української культури.

З ними Лисенко працював, дружив, багато хто з них вплинув на його творчість. Ця книга-альбом — свідчення титанічної праці її авторів. Розкішне видання, з музичним диском записів фортепіанних і вокальних творів Лисенка було опубліковано за сприяння відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні та фонду «Відродження».

Цей витвір представляв один з авторів — Тарас Філенко, доктор філософії, етномузиколог і музикант. Нині він мешкає в Пітсбурзі, штат Пенсильванія (США), раніше жив в Україні, викладав у Київській консерваторії, працював в Інституті українознавства. Другий автор — Тамара Булат, на жаль, 2004 року пішла з життя. Вона була ученицею Остапа Лисенка — сина видатного композитора, якому й присвятила книгу «Світ Миколи Лисенка»...

— Пане Тарасе, розкажіть, на яку аудиторію розрахована книга?

— Презентації книги-альбому відбулися в Києві, Запоріжжі, Харкові, Львові. Було також заплановано концерти і презентації в інших містах, зокрема в Одесі, Донецьку та в Криму. Ці заходи, сподіваюся, відбудуться трохи згодом, одночасно з концертами й лекціями в українських осередках поза межами України, зокрема в Москві й Петербурзі. Ми розраховували переважно на молодь, студентів музичних академій та університетів і на всіх шанувальників української культури. Свого часу Лисенко організовував концертні хорові подорожі Україною, щоб ознайомити широкий загал із перлинами української музики. І я вважаю, що знайомство українців з українською культурою має охоплювати найширшу аудиторію, оскільки як колись, так і тепер основні рушії поширення національної культури — це особистості, а не бюрократичні інституції.

Люди здебільшого мало знають про українську культуру, політику і музику ХІХ — початку ХХ ст. І це не дивно, зважаючи на брак відповідної освіти і століття антинаціональної державної політики на теренах України. Наведу курйозний приклад. Перед виступом у Харківській академії мистецтв, що пройшов, до речі, чудово, мій брат, родом із Запоріжжя, запитав у мене: а що ж ти будеш говорити про українську культуру тут, на Слобожанщині? Я подумав і запропонував йому запитати в людей: що вони знають про Лисенка. Вийшли ми на прекрасну Сумську вулицю, зупинили з десяток випадкових перехожих, і лише один молодий чоловік щось таки чув про Лисенка, і те, що той був українським письменником, але писав ще й опери...

І це не тільки трагедія опитаних людей. Це, передусім, трагедія тих, хто мав донести до них ту велич і красу нашої культури. Та коли після презентації в Запоріжжі, спекотного дня, в залі залишилися двоє хлопців і дівчина, які з живим інтересом розпитували мене про митців тієї доби — художників, письменників, композиторів — заради цих трьох варто було перелітати через океан і проводити ніч у задусі пасажирського поїзда.

— Вступну статтю до книги написав Микола Жулинський. Із неї я дізналася, що Тамара Булат — ваша мати (і музикознавець, доктор мистецтвознавства). Це вона була ініціатором створення фундаментального видання про Лисенка?

— Хочу подякувати академікові Жулинському за багаторічну дружбу й підтримку цього проекту, який важко реалізовувався — спершу як англомовне видання, і тільки цього року — в українському варіанті. Моя мати, Тамара Булат, усе життя працювала в Інституті фольклору та етнографії імені М. Рильського Національної академії наук України. Навчалась у Львівському музичному училищі, де з елітою української інтелігенції її поєднала багаторічна дружба — Aнатолієм Кос-Анатольським, Марією Крушельницькою, Сергієм Козаком, сестрами Байко, Миколою Колессою, Стефанією Павлишиною. У Київській консерваторії вона співпрацювала з Остапом Миколайовичем Лисенком, сином композитора, який, власне, й подав їй ідею такої книги-альбому, про яку мріяв усе життя. Довго й важко збиралися документи і фотоматеріали до цього видання. Воно практично було підготовлене до друку більш як двадцять років тому. Але спочатку через ідеологічні (1980-ті роки), а згодом через економічні перешкоди (1990-ті) книгу так і не було видано в Україні.

Мама завжди працювала для української культури, а це було непросто в ті часи, коли її роботи цензурували, навіть знімали з посади за «ідеологічну короткозорість». Однак вона вперто і часто саможертовно торувала нелегку стежку української патріотки і науковця. Коли пішла на пенсію та виїхала до Америки, вона продовжувала педагогічно-дослідницьку роботу, її обрали дійсним членом і генеральним секретарем Української вільної академії наук у Нью-Йорку, вона завжди намагалася якнайширше популяризувати українське музичне мистецтво в Америці й Канаді.

— Книга «писалася» понад 30 років, а коли ви долучилися до роботи над нею?

— Хотів би уточнити: матеріали, фотодокументи, архівні матеріали, включно з документами епістолярії — на збирання цих джерел пішло багато років. Матеріали збиралися не тільки в Україні, а й в архівах Польщі, Австрії, Чехії, Росії, Болгарії, а згодом у Канаді й Америці. Частина книги готувалася переважно ще в той час, коли не було ксерокса, факсу і комп’ютера. Фотознімки передавали з музеїв або архівів на одну ніч для перефотографування, що з мінливим успіхом я й робив ночами у ванній кімнаті, зіпсувавши власний зір та ванну хімічними реактивами. Сьогодні про це згадую з гумором, але такі були реалії тих років. Деякі матеріали виносилися з так званих спецхранів — спеціальних фондів з обмеженим доступом, бо матеріали цих архівів були заборонені цензурою, оскільки вважалися «буржуазно-націоналістичними». Втім, хочу наголосити, завдяки підтримці друзів, колег, однодумців у різних країнах ця праця вийшла на широкий загал і стала, за словами професора етномузикології світової величини Акіна Еюби, своєрідною енциклопедією українського музично-культурного життя минулого століття.

Я долучився я до роботи над нею ще коли був школярем — переписував неопубліковані листи Лисенка, шукав фотографії в різних архівах близького і далекого зарубіжжя. Пізніше мене цікавила проблема поєднання поезії та музики, музична культура сучасних українських митців. Згодом я знову повернувся до першоджерел формування української професійної музики. І колосальна постать Миколи Лисенка — композитора, фольклориста, діяча національної культури, а згодом і його послідовників — безперечно стали основним фокусом мого дослідження. Працюючи багато років за кордоном, я переконався, як мало у світі знають про українську культуру, і музичну зокрема. Англомовних монографій про українську музику практично не існує, а те, що потрапляє на сторінки англомовних видань, часто висвітлюється суб’єктивно, відповідно до культурно-політичної орієнтації автора.

— Що вас найбільше здивувало або вразило, коли ви добирали інформацію про Миколу Лисенка?

— Найбільше вразило те, скільки неопрацьованих, часто неописаних матеріалів україніки ХІХ століття ще чекає на дослідників. Як подвижницьки працюють бібліотекарі й архівісти, що фахівців потрібно готувати не на загальних підручниках, а на першоджерелах. Аби зрозуміти і пояснити мистецьке або культурне явище, необхідно знати епоху — політику того періоду, традиції, бути в курсі спілкування між визначними діячами, навіть заглиблюватися в таємниці їхнього приватного життя.

— Книгу-альбом видано за сприяння відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні та фонду «Відродження». Чому ці дві установи погодилися фінансувати таке дороге видання, ще й музичний диск до нього?

— Ці установи почасти фінансували власне друк книги та виготовлення музичного диска з творами Лисенка. На жаль, жодна українська установа, незважаючи на багаторічні прохання, не спромоглася на підтримку цього видання. Половину тиражу було видано за рахунок видавництва «Майстерня книги», другу половину — за рахунок американської сторони. Кошти з продажу книги переважно підуть на стипендії та фінансування інших музичних проектів. Тираж був невеликий — лише дві тисячі примірників, через це тільки певна частина потрапить у мережу книгарень.

— В одному інтернет-виданні написали: «...унікальне українсько-американське видання. Автори книги — американські вчені, музиканти Тамара Булат та її син — піаніст Тарас Філенко». Як довго живете в США?

— І я, і моя мати були і є українськими вченими. Чи став Рахманінов американським композитором, хоча жив в Америці, або Стравінський — французьким? Не має значення, де мешкаєш, головне — що робиш і з якою культурою себе ототожнюєш. Я не пам’ятаю жодного мого сольного концерту або жодної доповіді на конференціях, де не звучали б твори українських композиторів чи не акцентувалася українська тематика. А щодо унікальності українсько-американського видання, то це справді так. Кошти на нього повністю були зібрані американською стороною. Так, як і його англомовну версію кількома роками раніше повністю підтримали приватні особи та культурні організації канадських українців, зокрема фундація Тисячоліття України.

— Чотири роки Микола Лисенко працював, як тепер кажуть, «за спеціальністю» — 1864 року він закінчив Київський університет, потім захистив дисертацію та одержав диплом кандидата природничих наук. Але, як писав Михайло Старицький, метою його життя була не службова кар’єра, а музика... Мрія стати професійним музикантом потягнула його до Лейпцига, і він вступив до Консерваторії. Саме з Лейпцига й почалася його музична кар’єра і прийшло перше визнання. Як ви думаєте, що, крім таланту, допомогло Лисенкові здійснити свою мрію і досягти життєвої мети?

— Складне запитання. Не знаю, чи здійснив свої мрії та досягнув своєї мети Лисенко. На мою думку, кожен вибирає мету собі сам, вірить у її значущість і духовну необхідність. Знаю напевне, що його життя було б набагато легшим, якби він не присвятив себе ідеї українського патріотизму. Але найголовніше: він належав до когорти тих, хто, перефразовуючи Івана Франка, «лупав ту скалу» і в жар, і в холод. Він працював, як одержимий митець — як Мікеланджело, Бах, Гауді, як той, хто не може жити інакше. Томас Едісон колись сказав: «Genius is 1% inspiration and 99% perspiration» — трошки натхнення, а все решта — піт.

Я мрію, щоб про Лисенка знали не тільки в Україні, а й за її межами. Щоб подібними виданнями в Україні переймалися не лише фахівці та студенти, а й державні установи. Лисенко в музиці — як Шевченко в літературі. Це не просто видатні постаті української культури — це носії національної ідеї, поборники правди. Треба підняти роль премії ім. М. Лисенка, конкурсу його імені та престиж української класичної музики взагалі. До речі, цього року в Торонто закінчують записи всіх вокальних творів Лисенка, і зроблено це з ініціативи видатного співака з Британії Павла Гуньки за участю провідних музикантів світового рівня.