Система V.I.P.: Україна потребує суспільних лідерів, не заражених совковими звичками

Найстабільнішим відчуттям українців є те, що в країні все не так. Від половини до двох третин українців заявляють в опитуваннях: ситуація в країні розвивається в неправильному напрямку. Рейтинги довіри до політиків – за рідкісним і тимчасовим винятком – поступаються індексам недовіри до них. У цих тенденціях громадської думки – ілюстрація ставлення людей до своїх керманичів. Адже досвід 20 років показує: політики всіх кольорів ідуть до влади для того, щоб потрапити в «систему V.I.P.». Остання є втіленням радянської феодально-блатної моделі управління, за якої доступ до керма є запорукою збагачення за рахунок країни, а статус дає змогу потрапити до кола обраних. У цьому колі гарним тоном вважається демонструвати здобуті матеріальні ознаки статусу.

Система робить усе можливе, щоб відгородитися від тих, хто не належить до «еліти». Громадяни не здатні притягти політиків до відповідальності; політики, відтак, не мають зовнішнього стимулу ані для проведення змін у країні, ані для відмови від примітивного, по суті, ставлення до посад, за які змагаються: «дістатися до води, аби напитись».

Про схильність нинішніх керівників України до безпардонної монополізації владних повноважень і джерел прибутків сказано чимало. Гірше не це: сьогоднішня опозиція великою мірою заражена тими самими вірусами. Як показали 2005–2009 роки, засвоєння правильної («європейської») риторики чи навіть готовності до «конкурентної» політики – замало для проведення в країні перетворень.

Про них думали, що вони прийшли змінювати країну. А з’ясувалося – перерозподіляти на свою користь. На всіх рівнях. Поведінка третьякових, жваній, губських, яценків, порошенків, портнових, ульянченків, буряків і багатьох інших дуже швидко показала: «питання вирішуватимуть».

Свідчень тому чимало: кожен із нових господарів життя, змагаючись із собі подібними, повідав ЗМІ чимало подробиць із владної кухні. Наприклад, про те, скільки міг коштувати вхід до кабінету топ-чиновників. Чи якою була «норма відкату» за повернення ПДВ.

Діячі меншого масштабу (ставнійчуки, шевченки, кириленки, васюники, зваричі, ляшки) також придбавали маєтки, машини, годинники, що їх вартість не зіставна з доходами депутатів чи посадових осіб виконавчої влади, які ніколи не мали за собою бізнесу. Зрештою, і в професійних патріотів (мовчанів, яворівських, танюків) палкі промови могли вправно збігатися з використанням посад для власного піару, а то й допомоги «своїм хлопцям».

Варто наголосити: йдеться не про те, наскільки погані чи добрі помаранчеві, біло-сині чи білосердечні. Головна проблема в тому, що система владних відносин, переходячи з рук у руки, не змінилася. Хабарництво, кумівство, пристосуванство, гонитва за особистим збагаченням і безвідповідальність – огидні риси совка – залишалися системотворчими для української влади впродовж усіх років її існування безвідносно до прізвищ політиків. Успадкована від СРСР, ця модель видозмінювалась у формах і деталях, але лишалася закостенілою за своєю суттю.

До помаранчевих більше претензій. По-перше, тому що на них покладали надії. І ці надії не були виправдані. Головна претензія до попередньої влади в тому, що все зосталось «як завжди». Зрештою, нині провідні опозиціонери пожинають плоди: їх нікому захищати від сваволі. А після інформації про те, як бютівські генерали (Кожем’якін чи Власенко) в розпал процесу над їхнім лідером відвідують гламурні тусовки, взагалі виникає відчуття сюрреалізму. Аби відродити в суспільстві сподівання на можливість змін, політики мають докладати надзусилля. Зокрема, показувати зміни на власному прикладі. Натомість вони посилають інший сигнал: «усе – як завжди».

Що влада, що опозиція залишаються «системою V.I.P.», далекою від своїх виборців. Тому їм і не вірять, і тому, хоча деякі партії претендують на подолання виборчого бар’єра, опозиція ризикує програти парламентські перегони. З огляду як на фальсифікації, так і – більшою мірою – на те, що не зможе їм нічого протиставити. Найголовніше – довіру й волю людей.

Зараз усяк охочий змін у країні має спиратися на здорові сили суспільства. На тих, хто здатен діяти, створювати свою справу, захищати права – свої та інших. А надто – хто здатен «бути біля води й не напитися». Хто відчуває огиду до хабарництва, торгівлі совістю і жлобства та совка в усіх проявах. Такі люди можуть показати себе тільки в конкретній роботі над змінами в країні. Однак поки що її ніхто не розпочав.