До Ярослава Грицака не мав я великої симпатії. Кожен виступ його через телевізор, який доводилося слухати, бентежив душу і продовжував викликати питання щодо його особи: чи він дуже начитаний, але не патріотичний, чи, навпаки, патріотичний, але недостатньо знає нашу історію ХХ сторіччя, чи може він її добре знає та дивиться на неї очима не сина України, а очима західноєвропейських авторів?
Він один з тих рідкісних українських учених середнього і старшого віку, які завдяки доброму знанню англійської мови вирвалися з цупких обіймів московських суспільно-політичних понять і вносить до сфери Українських гуманітарних наук західноєвропейські поняття. У цьому його можна було б поставити молодим нашим суспільствознавцям за приклад, коли б не сумнів: він захищає українців на міжнародному рівні чи європейську космополітичну течію в Україні?
На жаль, не пригадую, хто в громадській сутолоці всунув мені в руки книжку Грицака повище вказаної назви. Я поклав її на тумбочку біля ліжка, щоб увечері переглянути зміст. Виявилося, це не монографія, а збірник статей, як він каже есеїв. Цей жанр мені не вельми подобається, бо це не суцільний виклад теми, а відповідь на швиидкоплинне життя, що може означати недостатнє заглиблення у суть історичного процесу і, як за звичай буває, з чималою кількістю повторень. З таким упередженням познайомився з двома передмовами й почав читати першу статтю «Як викладати історію України після 1991 року». І, знаєте, не міг відірватися до якоїсь іншої справи доки не прочитав усю книжку. У ній 20 есеїв. Деякі викликали питання, сумніви чи й обурення. Деякі радували, але всі позначені активністю позиції, залученням сили-силенної європейських авторів і полемічною пристрастю.
Той факт, що чимало тез і тлумачень фактів я категорично не сприймаю, не стримує мене заявити, що збірник статей Грицака виводить дискусію про нашу національну долю на новий рівень, а саме: виводить її з-під московського ідеологічного домінування і вводить Україну в європейський суспільно-політичний ареал дискусій як незалежного інтелектуального суб’єкта. Українським інтелектуалам потрібно сперечатися й дискутувати, щоб виробляти національний погляд на світ, виробляти на тлі міжнародного різномаїття своє українське обличчя.
Молоде покоління розумних українців вивчає європейські як і турецьку мови й візьметься за вивчення швецьких, турецьких та інших іноземних архівів і дасть нові знання нашої минувшини. І тоді, озброївши себе й націю, буде спроможне творити національну ідеологію на ширшій науковій базі і кваліфіковано відстоювати національні інтереси України. Старші покоління не могли здобути таких знань, бо жили під тотальною московською цензурою, а молодші в умовах самостійної демократичної України мають такі можливості, отже й зобов’язані піднести свій інтелектуальний рівень до розуміння глибинних інтересів нації.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад
Світ:
lukjan_20120220.jpg
На жаль, не пригадую, хто в громадській сутолоці всунув мені в руки книжку Грицака повище вказаної назви. Я поклав її на тумбочку біля ліжка, щоб увечері переглянути зміст. Виявилося, це не монографія, а збірник статей, як він каже есеїв. Цей жанр мені не вельми подобається, бо це не суцільний виклад теми, а відповідь на швиидкоплинне життя, що може означати недостатнє заглиблення у суть історичного процесу і, як за звичай буває, з чималою кількістю повторень. З таким упередженням познайомився з двома передмовами й почав читати першу статтю «Як викладати історію України після 1991 року». І, знаєте, не міг відірватися до якоїсь іншої справи доки не прочитав усю книжку. У ній 20 есеїв. Деякі викликали питання, сумніви чи й обурення. Деякі радували, але всі позначені активністю позиції, залученням сили-силенної європейських авторів і полемічною пристрастю.
Той факт, що чимало тез і тлумачень фактів я категорично не сприймаю, не стримує мене заявити, що збірник статей Грицака виводить дискусію про нашу національну долю на новий рівень, а саме: виводить її з-під московського ідеологічного домінування і вводить Україну в європейський суспільно-політичний ареал дискусій як незалежного інтелектуального суб’єкта. Українським інтелектуалам потрібно сперечатися й дискутувати, щоб виробляти національний погляд на світ, виробляти на тлі міжнародного різномаїття своє українське обличчя.
Молоде покоління розумних українців вивчає європейські як і турецьку мови й візьметься за вивчення швецьких, турецьких та інших іноземних архівів і дасть нові знання нашої минувшини. І тоді, озброївши себе й націю, буде спроможне творити національну ідеологію на ширшій науковій базі і кваліфіковано відстоювати національні інтереси України. Старші покоління не могли здобути таких знань, бо жили під тотальною московською цензурою, а молодші в умовах самостійної демократичної України мають такі можливості, отже й зобов’язані піднести свій інтелектуальний рівень до розуміння глибинних інтересів нації.
Читати повністю ТУТ
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)