Найлегше керувати переляканими людьми – це розуміє кожен начальник, особливо якщо його попередньо самого налякали. Так от, головна закономірність, яку я можу вивести – страх легко передається зверху вниз по владній вертикалі і практично ніколи – знизу вгору.
Ну ось, нарешті, український космонавт Леонід Каденюк опустився на землю. На рідну землю. Це видно по його нещодавньому інтерв’ю, в якому він з подивом розповідає, які проблеми у нього виникли як у кандидата в депутати Верховної Ради. Телефонні анонімні дзвінки з пропозицією заплатити йому мільйон доларів за зняття кандидатури з виборів, заборона місцевій пресі публікувати матеріали про нього і його передвиборну агітацію, і так далі.
Раніше він цього не помічав тому, що просто вставляли його в список як весільного генерала і не потрібно було самому занурюватися в передвиборну боротьбу, не потрібно було нікому нічого доводити. Але, слава Богу, тепер він подивився на Україну не з ілюмінатора українського парламенту, а, так би мовити, неозброєним поглядом. Подивився, і явно злякався!
Не знаю, чи займалися наші вітчизняні вчені вивченням природи страху, але якщо не займалися, то зараз – саме час! Для себе я вже зрозумів кілька закономірностей, що стосуються цього явища. І мова йде не про дитячі страхи, коли малюкові перед сном здається, що і в шафі, і під ліжком, і навіть за фіранкою ховаються дракони і привиди. Мова йде і не про страхи медичного, точніше, психічного походження. Мова йтиме про зовсім інший різновид страху – про суспільно-політичний страх. Хочете вірте, хочете не вірте, а такий страх час від часу проявляється в країнах із нестійкою демократією. І з’являється він завжди під час виборів.
В Україні він проявляється, мабуть, сильніше через те, що історично Україною час від часу саме за допомогою страху і керували. То страх голоду, породжений голодоморами, то страх репресій, породжений радянською владою. І зараз, проїхавшись по Західній Україні, я на своєму досвіді відчув рецидиви радянського страху. Цей страх намагаються повернути людям не скрізь, а тільки там, де є для цього передумови. І економічні, і соціальні.
Найлегше керувати переляканими людьми – це розуміє кожен начальник, особливо якщо його попередньо самого налякали. Так от, головна закономірність, яку я можу вивести – страх легко передається зверху вниз по владній вертикалі і практично ніколи – знизу вгору.
Рік тому ми з колегами – письменниками та видавцями – планували проводити, починаючи з цієї осені, новий щорічний літературний фестиваль «Слово над Збручем» у Тернопільській області з центром у Гусятині й виступами письменників у Гусятинському та сусідніх районах. Якось не подумали, що фестиваль збігатиметься з часом воєнних дій – тобто з виборами. Точніше сказати: не думали, що вибори знову будуть схожі на воєнні дії. А під час війни проводити літературні та інші фестивалі, як ви розумієте, не прийнято. Яке там мистецтво, коли гармати гримлять і кулемети торохтять.
Вирішили ми замість фестивалю проїхати по декількох райцентрах Тернопільщини з літературними зустрічами вузьким колом – ми вдвох з Ірен Роздобудько від письменницького цеху і бард Ігор Жук – від цеху авторської пісні. Запросив нас мер Гусятина, і відправилися ми з ним в поїздку. Однак через те, що мер бере участь у виборах, то й наші виступи місцева влада відразу визнала політичними, і, завдяки цьому, політична обстановка на Тернопільщині стала нам ясною, як небо при безхмарній погоді.
Вже в перший день після наших виступів у Монастириську і Бучачі перед нами вибачилися представники місцевої інтелігенції за напівпорожні зали будинків культури. «Районна влада заборонила вчителям приходити на зустрічі з вами. Вони подумали, що ви будете агітувати!» – сказали нам ті, хто прийшли.
Зустрічі все одно відбулися. Спілкування було, як прийнято говорити, «цікавим і невимушеним». Письменники говорили про літературу, і навіть слухачі практично не задавали політичних питань. Тільки після офіційної частини підходили і, переходячи на шепіт, розповідали про події. Самі розповідали. Ось і залишився у нас, як каже Жванецький, осад. Осад не те, щоб гіркий, але той, що підштовхує до роздумів. До роздумів про страх.
Тут саме час згадати і другу помічену мною закономірність – чим далі райцентр від обласного центру, тим більше в ньому страху. Навіть у Теребовлі, напевно, найближчому до Тернополя райцентрі, той же шепіт, ті ж заборони. А стовпи, огорожі, балкони – все заклеєно портретами кандидатів. Ті, що від влади, вони – вище і видно їх здалеку, адже висять вони на білбордах. А ті, що від різних опозиційних партій – нижче, на рівні людського зросту. Можна було б сказати, що вони свідомо ближче до людей розмістили свою агітацію. Але в більшості випадків агітація обмежується словами «єдиний патріот» або «єдиний націоналіст» під портретом кандидата.
Що, однак, об’єднує на агітаційних портретах практично всіх кандидатів у депутати, так це те, що одягнені вони всі у вишиванки. Ось і виникло у мене враження, що навколо проходить огляд-конкурс на найкращу вишиванку і на найсимпатичнішого патріота. Ні на одному плакаті або білборді ми не побачили підпис «політик-професіонал» або «економіст-професіонал». Але, мабуть, демократія у нас аматорська, а не професійна. Зате вона «заглиблюється», до неї додається прозорості. Ось і відеокамери вже закріплені на виборчих дільницях. Закріплені і протестовані.
І буде прикро, якщо українські вчені-психологи не використають для науки цю унікальну ситуацію, яка, напевно, складеться на виборчих дільницях та у виборчих комісіях. Коли через наявність відеокамер деяким членам виборчих комісій буде страшно виконувати якусь незаконну і неофіційну вказівку місцевої або іншої влади. Який страх переможе в цій ситуації? Страх перед відеокамерою чи страх перед начальством? Або місцева влада дасть вказівку не боятися відеокамер?! Мине кілька днів, і ми отримаємо відповідь на це цікаве запитання.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Який страх страшніший?
Категорія:
Найлегше керувати переляканими людьми – це розуміє кожен начальник, особливо якщо його попередньо самого налякали. Так от, головна закономірність, яку я можу вивести – страх легко передається зверху вниз по владній вертикалі і практично ніколи – знизу вгору.
Ну ось, нарешті, український космонавт Леонід Каденюк опустився на землю. На рідну землю. Це видно по його нещодавньому інтерв’ю, в якому він з подивом розповідає, які проблеми у нього виникли як у кандидата в депутати Верховної Ради. Телефонні анонімні дзвінки з пропозицією заплатити йому мільйон доларів за зняття кандидатури з виборів, заборона місцевій пресі публікувати матеріали про нього і його передвиборну агітацію, і так далі.
Раніше він цього не помічав тому, що просто вставляли його в список як весільного генерала і не потрібно було самому занурюватися в передвиборну боротьбу, не потрібно було нікому нічого доводити. Але, слава Богу, тепер він подивився на Україну не з ілюмінатора українського парламенту, а, так би мовити, неозброєним поглядом. Подивився, і явно злякався!
Не знаю, чи займалися наші вітчизняні вчені вивченням природи страху, але якщо не займалися, то зараз – саме час! Для себе я вже зрозумів кілька закономірностей, що стосуються цього явища. І мова йде не про дитячі страхи, коли малюкові перед сном здається, що і в шафі, і під ліжком, і навіть за фіранкою ховаються дракони і привиди. Мова йде і не про страхи медичного, точніше, психічного походження. Мова йтиме про зовсім інший різновид страху – про суспільно-політичний страх. Хочете вірте, хочете не вірте, а такий страх час від часу проявляється в країнах із нестійкою демократією. І з’являється він завжди під час виборів.
В Україні він проявляється, мабуть, сильніше через те, що історично Україною час від часу саме за допомогою страху і керували. То страх голоду, породжений голодоморами, то страх репресій, породжений радянською владою. І зараз, проїхавшись по Західній Україні, я на своєму досвіді відчув рецидиви радянського страху. Цей страх намагаються повернути людям не скрізь, а тільки там, де є для цього передумови. І економічні, і соціальні.
Найлегше керувати переляканими людьми – це розуміє кожен начальник, особливо якщо його попередньо самого налякали. Так от, головна закономірність, яку я можу вивести – страх легко передається зверху вниз по владній вертикалі і практично ніколи – знизу вгору.
Рік тому ми з колегами – письменниками та видавцями – планували проводити, починаючи з цієї осені, новий щорічний літературний фестиваль «Слово над Збручем» у Тернопільській області з центром у Гусятині й виступами письменників у Гусятинському та сусідніх районах. Якось не подумали, що фестиваль збігатиметься з часом воєнних дій – тобто з виборами. Точніше сказати: не думали, що вибори знову будуть схожі на воєнні дії. А під час війни проводити літературні та інші фестивалі, як ви розумієте, не прийнято. Яке там мистецтво, коли гармати гримлять і кулемети торохтять.
Вирішили ми замість фестивалю проїхати по декількох райцентрах Тернопільщини з літературними зустрічами вузьким колом – ми вдвох з Ірен Роздобудько від письменницького цеху і бард Ігор Жук – від цеху авторської пісні. Запросив нас мер Гусятина, і відправилися ми з ним в поїздку. Однак через те, що мер бере участь у виборах, то й наші виступи місцева влада відразу визнала політичними, і, завдяки цьому, політична обстановка на Тернопільщині стала нам ясною, як небо при безхмарній погоді.
Вже в перший день після наших виступів у Монастириську і Бучачі перед нами вибачилися представники місцевої інтелігенції за напівпорожні зали будинків культури. «Районна влада заборонила вчителям приходити на зустрічі з вами. Вони подумали, що ви будете агітувати!» – сказали нам ті, хто прийшли.
Зустрічі все одно відбулися. Спілкування було, як прийнято говорити, «цікавим і невимушеним». Письменники говорили про літературу, і навіть слухачі практично не задавали політичних питань. Тільки після офіційної частини підходили і, переходячи на шепіт, розповідали про події. Самі розповідали. Ось і залишився у нас, як каже Жванецький, осад. Осад не те, щоб гіркий, але той, що підштовхує до роздумів. До роздумів про страх.
Тут саме час згадати і другу помічену мною закономірність – чим далі райцентр від обласного центру, тим більше в ньому страху. Навіть у Теребовлі, напевно, найближчому до Тернополя райцентрі, той же шепіт, ті ж заборони. А стовпи, огорожі, балкони – все заклеєно портретами кандидатів. Ті, що від влади, вони – вище і видно їх здалеку, адже висять вони на білбордах. А ті, що від різних опозиційних партій – нижче, на рівні людського зросту. Можна було б сказати, що вони свідомо ближче до людей розмістили свою агітацію. Але в більшості випадків агітація обмежується словами «єдиний патріот» або «єдиний націоналіст» під портретом кандидата.
Що, однак, об’єднує на агітаційних портретах практично всіх кандидатів у депутати, так це те, що одягнені вони всі у вишиванки. Ось і виникло у мене враження, що навколо проходить огляд-конкурс на найкращу вишиванку і на найсимпатичнішого патріота. Ні на одному плакаті або білборді ми не побачили підпис «політик-професіонал» або «економіст-професіонал». Але, мабуть, демократія у нас аматорська, а не професійна. Зате вона «заглиблюється», до неї додається прозорості. Ось і відеокамери вже закріплені на виборчих дільницях. Закріплені і протестовані.
І буде прикро, якщо українські вчені-психологи не використають для науки цю унікальну ситуацію, яка, напевно, складеться на виборчих дільницях та у виборчих комісіях. Коли через наявність відеокамер деяким членам виборчих комісій буде страшно виконувати якусь незаконну і неофіційну вказівку місцевої або іншої влади. Який страх переможе в цій ситуації? Страх перед відеокамерою чи страх перед начальством? Або місцева влада дасть вказівку не боятися відеокамер?! Мине кілька днів, і ми отримаємо відповідь на це цікаве запитання.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)