114 років тому народився найвідоміший у світі анархіст-практик

Вчитися у церковоно-приходській школі йому було нудно: аз, буки, вєди... покарання різками. Та й ніколи: рано помер батько, тре було заробляти на хліб у наймах. А з губернського Катеринослава лунали вибухи та постріли революції 1905 року. Почули їх хлопці у Гуляй-Полі і гайда за мавзери: Нестор у складі Спілки вільних хліборобів чинить напад за нападом на панські маєтки. Раз екс (так тодішні революціонери називали експропріацію), два екс – і ось вже Махно на лаві підсудних. А там і перший університет – московські Бутирки. І перші жандармські тортури. І перші справжні вчителі – сусід по камері анархіст Аршинов ідеологічно підковує хлопця. Махно читає Бакуніна, Кропоткіна, Маркса.

Сімнадцятий рік він зустрів “олдовим” політв’язнем з майже десятирічним досвідом. Мерщій до Гуляй-Поля! “Малий, рябий і патлатий” (зі спогадів прадіда, який працював у Махна помічником машиніста) Махно швидко організує селян – дебелих дядьків, щойно прибулих з фронта – такими не дуже покеруєш! А він зумів. Без жодного війського досвіду сколотив армію. Українську армію, що вишвирнула геть німецьких окупантів з катеринославських сіл. Революційну армію, що штурмом взяла Катеринослав, вибивши з нього муштровані білогвардійські полки. Повстанську армію, що, зрадницьки затиснута у Криму червоними після спільного розгрому Врангеля, таки змогла прорвати блокаду і пробитися через Перекоп на велику землю. Махновську армію, що розгорталася “за свистком” протягом однієї ночі – жодне регулярне військо не здатне повторити такий номер!

Українська революційна повстанська армія (махновців) – так називалася вона в документах самих анархістів. Збереглося фото, де махновці стоять під чорним прапором з черепом і таким-от написом “Смерть усімъ, хто стоіть на перишкоді здобуття вольності трудовому люду!”.

Селяни його любили, називали батьком. Про нього складали легенди: він, мовляв, дістав перший в СРСР орден Червоного прапору, друкував кумедні гроші зі слоганом “Гей, кума, не журись, в Махна гроші завелись”. До нього приїздили на стажування анархи з Європи та Північно-Американських Сполучених Штатів. Ходили й кумедні байки, скажімо, про те, як “збори товаришів-повстанців Української революційної повстанської армії (махновців) 2-го Катеринославського полку, розглянувши питання, чи варто виконувати накази командирів, вирішили: накази командирів виконувати, але за умови, що командири, які їх віддають, будуть тверезі”.

Червоні і білі його боялися. УНРівці не розуміли. Переговори з офіцерами УГА зірвалися через те, що галичани дорікали йому тим, що махновці випускають газету російською мовою. Та Махно й сам карався, що не володів літературною українською, про що зізнався у своїх російськомовних мемуарах.

Помер малозаможним емігрантом у Парижі, 1934 року. А вже за два роки його ім’ям іспанські анархісти називали свої загони, і як свого часу катеринославські селяни, йшли у бій під чорно-червоними прапорами. А 1968 року стіни паризьких будинків були розписані “Заборонено забороняти!” і “Хай живе Нестор Махно!”. А 1999 йому нарешті збудували пам’ятник на Батьківщині (у Гуляй-Полі).

Там досі живуть нащадки тих анархістів. І досі з городів викопують іржаві кулемети “Льюїс”, позеленілі срібні рублі і зотлілі чорні прапори. Залишки омріяної демократії і вольності, яка втілювалася на Землі всього лишень кілька разів.

В Україні – аж двічі.


ЯКБИ Я БУВ В БЕНКЕТНІЙ ЗАЛІ

За свободу!