Такий висновок можна зробити з перебігу двох молодіжних акцій, що відбулися нещодавно.
Щоправда, мається на увазі не сексуальна орієнтація, а лише колір передвиборчих транспарантів.
21 вересня провладні сили зібрали студентство біля пам’ятника Лялі Убийвовк, провели їх трохи вулицею Пушкіна і під орлом, що довбає серце українцям, возвеличуючи перемогу ката Петра і над нашими прадідами, і над нами, надали їм можливість сказати „дозволені речі”. Юнаки і юнки тримали транспаранти „Студенти за Януковича!” „Україна не стане ще одним американським штатом!” (питається, який дурень туди її б узяв?). І... усипали всю вулицю Пушкіна дрібно пошматованими матеріалами того кандидата, на підтримку якого їх вивели марширувати. Така собі дуля в кишені.
Мені пригадався кінець шістдесятих. Нас, студентів Львівського університету, вивели до Оперного театру, розставили вздовж вулиці, вручили декому букети, щоб ми кидали їх під танки, які верталися з Чехо-Словатччини, придушивши там порив двох народів Європи до волі. Ми не знали правди про ті події, так, якісь відголоски долітали, але коли гусениці загримотіли по бруківці, спрацювала підсвідомість: це тоталітаризм! Це сталінщина! Це реакція! Це ганьба! „Ні, я в цьому участі брати не буду!” - сказала і пішла собі геть. Осторонь під деревом з білим, як крейда, лицем стояв мій однокурсник Степан Кость (нині викладає на нашому факультеті журналістики ЛДУ). Народжений у Чехо-Словаччині, він опинився в імперії зла після „випрямлення” кордонів у тій місцевості, де мешкала його родина. Я зрозуміла, як болить Степанові агресія Радянського Союзу. Ми стояли, розмовляли. Аж тут підскакує наш комсорг і випалює: „Вони там кров проливали, а ви...” „Чию кров?” – спитав Степан, і його очі з під окулярів кресонули вогнем.
Думалося, насильницькі виведення студентів на вулиці позаду. Але, як бачимо, водять їх і досі, щоб прорапортувати Центральному штабу про десятки тисяч юнаків і дівчат, що вийшли під голубими транспорантами і великою літерою „Я”. Що насправді думає ця молодь, засвідчила вулиця, рясно вкрита клаптиками газет і агіток.
Утім, сьогодні свободи має бути таки ж більше, ніж наприкінці 60-х, чи не так? Теж нехай собі марширують. Сьогодні – за блакитних. Завтра за сонячних. Демократія! Вибори! Кожен має право агітувати, за кого хоче. А хто буде агітації перешкоджати, того закон велить притягати до відповідальності. Так я собі міркувала, бо залишаюся неправильною оптимісткою і дуже не люблю думати про людей погано. Хочеться ладу. Совісності. Порядності.
Поваги до кожного. Плюралізму, задекларованого ще за Горбі. Тим більше, що живу в Полтаві влада якої так любить цитувати Котляревського – про згоду в сімействі, про мир і тишину як запоруку блаженності краю.
Налаштованість на мир і тишу влада продемонструвала під час акції „Студентська хвиля”. Як повідомив її координатор, голова осередку „Молодого Народного Руху”, Євген Янкевич, реакція на просте ходіння студентів вулицями і спілкування зі своїми ровесниками була абсолютно неадекватною. Міліція затримала багатьох студентів. Молодь впродовж цілого дня потерпала у слідчих ізоляторах Київського та Ленінського РВВС м.Полтави. Лише після втручання опозиційних нардепів надвечір студентів звільнили.
Ось такий „плюралізм”...
Питаю знайомого студента, як він і його друзі по групі збираються голосувати. Каже, що чим більше тиснуть і „бамбулять”, тим менше стає тих, хто готовий віддати голос за голубе „Я”. А те, що „хлопців посадили за Ющенка” – додасть „сонячним” нові тисячі прихильників у студентських аудиторіях.
Ганна Дениско
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Вулицями Полтави можна ходити тільки голубим?
Світ:
21 вересня провладні сили зібрали студентство біля пам’ятника Лялі Убийвовк, провели їх трохи вулицею Пушкіна і під орлом, що довбає серце українцям, возвеличуючи перемогу ката Петра і над нашими прадідами, і над нами, надали їм можливість сказати „дозволені речі”. Юнаки і юнки тримали транспаранти „Студенти за Януковича!” „Україна не стане ще одним американським штатом!” (питається, який дурень туди її б узяв?). І... усипали всю вулицю Пушкіна дрібно пошматованими матеріалами того кандидата, на підтримку якого їх вивели марширувати. Така собі дуля в кишені.
Мені пригадався кінець шістдесятих. Нас, студентів Львівського університету, вивели до Оперного театру, розставили вздовж вулиці, вручили декому букети, щоб ми кидали їх під танки, які верталися з Чехо-Словатччини, придушивши там порив двох народів Європи до волі. Ми не знали правди про ті події, так, якісь відголоски долітали, але коли гусениці загримотіли по бруківці, спрацювала підсвідомість: це тоталітаризм! Це сталінщина! Це реакція! Це ганьба! „Ні, я в цьому участі брати не буду!” - сказала і пішла собі геть. Осторонь під деревом з білим, як крейда, лицем стояв мій однокурсник Степан Кость (нині викладає на нашому факультеті журналістики ЛДУ). Народжений у Чехо-Словаччині, він опинився в імперії зла після „випрямлення” кордонів у тій місцевості, де мешкала його родина. Я зрозуміла, як болить Степанові агресія Радянського Союзу. Ми стояли, розмовляли. Аж тут підскакує наш комсорг і випалює: „Вони там кров проливали, а ви...” „Чию кров?” – спитав Степан, і його очі з під окулярів кресонули вогнем.
Думалося, насильницькі виведення студентів на вулиці позаду. Але, як бачимо, водять їх і досі, щоб прорапортувати Центральному штабу про десятки тисяч юнаків і дівчат, що вийшли під голубими транспорантами і великою літерою „Я”. Що насправді думає ця молодь, засвідчила вулиця, рясно вкрита клаптиками газет і агіток.
Утім, сьогодні свободи має бути таки ж більше, ніж наприкінці 60-х, чи не так? Теж нехай собі марширують. Сьогодні – за блакитних. Завтра за сонячних. Демократія! Вибори! Кожен має право агітувати, за кого хоче. А хто буде агітації перешкоджати, того закон велить притягати до відповідальності. Так я собі міркувала, бо залишаюся неправильною оптимісткою і дуже не люблю думати про людей погано. Хочеться ладу. Совісності. Порядності.
Поваги до кожного. Плюралізму, задекларованого ще за Горбі. Тим більше, що живу в Полтаві влада якої так любить цитувати Котляревського – про згоду в сімействі, про мир і тишину як запоруку блаженності краю.
Налаштованість на мир і тишу влада продемонструвала під час акції „Студентська хвиля”. Як повідомив її координатор, голова осередку „Молодого Народного Руху”, Євген Янкевич, реакція на просте ходіння студентів вулицями і спілкування зі своїми ровесниками була абсолютно неадекватною. Міліція затримала багатьох студентів. Молодь впродовж цілого дня потерпала у слідчих ізоляторах Київського та Ленінського РВВС м.Полтави. Лише після втручання опозиційних нардепів надвечір студентів звільнили.
Ось такий „плюралізм”...
Питаю знайомого студента, як він і його друзі по групі збираються голосувати. Каже, що чим більше тиснуть і „бамбулять”, тим менше стає тих, хто готовий віддати голос за голубе „Я”. А те, що „хлопців посадили за Ющенка” – додасть „сонячним” нові тисячі прихильників у студентських аудиторіях.
Ганна Дениско
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)