Завалена подарунками, спіткаючись об чиїсь ноги і лаючись у такт східцям, я з гуркотінням вивалилася з московського поїзду на перон київського вокзалу...
Роздивляючись навколо і безпорадно відшукуючи поглядом численну рідню, я раптом помітила жінку з немовлям на руках.
Цю фразу знають всі мешканці Києва: «Поможіть, ми люди не місцеві!». А колись, пригадую, я вже давала цій жінці кошти, і чималі.
Повертаючись рік тому з Болгарії, я познайомилася на вокзалі з дамою, котра із сльозами на очах випрошувала позичити їй грошей. Мовляв, чоловік п’є, б’є, принижує. Дитина плаче: хвора, голодна. Ось вони і втекли до столиці, шукати ліпше життя. Пішки йшли з Донецька!
Будучи людиною сентиментальною й не жадною, я віддала їй 20 доларів - майже все, що лишилося у мене після ударного відпочинку на морі. Не скажу, що не пожалкувала про свій атракціон небаченої гречності у перші ж 5 хвилин після скоєного, але сумління все ж переконувало, що треба бути милосердним. Тим більше що зроблено - те зроблено. А все, що не робиться, - на краще.
І ось знов той самий вокзал, та сама жінка, і ті ж слова! Щоправда, побачивши мене, мадам, як мені здалося, осіклася. Напевне, згадала. Бо ж не щодня зустрічаються дурні, здатні пожертвувати 20 доларів. Погодьмося, що за ці гроші можна було давно повернутися до Донецька, і ще б на зворотній шлях вистачило. Можливо, вона тому і приїхала?!
Проте жарти жартами, але такі випадки мали місце зі мною не раз. Даєш якій-небудь нещасній бабці, що заливається сльозами, гроші на поховання дочки, а через 3 місяці дивишся, - знову ж та сама бабця. Знову дочку ховає! Авжеж, нормальній людині і в голову не прийде спекулювати на таких темах. Чи ще показовий факт, коли у одному й тому самому переході стоять однакові бабки, половина з яких чесно заробляє, продаючи пиріжки, а інша половина - цілого дня руку тягне.
Власне, стверджувати, що Україна - заможна країна, і ніхто тут нічого не потребує - було б цинічно-брутальною неправдою. Потребують, звичайно! Тільки ті, хто потребує, - ті як раз і не просять, а тихо і уособлено страждають. Побираються ті, хто нагліший, і хто працювати не хоче. Ви, напевне, також не раз бачили, як 40-річні мужики, аж зовсім не каліки, ходять вагонами метро і запевняють, що у них мати померла, їм нема чого їсти. Такому здоровому лобу варто самому сім’ю утримувати, а не на її шиї сидіти!
Якщо ви вважаєте, що підземні прохачі є продуктом сучасності, то глибоко помиляєтесь. Ще у Давньому Римі існували люди, які замість того, аби працювати, просили милостиню. А одного разу, коли я відпочивала у Чехії, екскурсовод нам розповів, що найперші жебраки з’явилися тут у 1443 році у місті Кутна Гора. Тоді ж було засновано Товариство жебраків, що мало навіть власний статут. Згідно його, прохати милостиню мали право лише старі шахтарі, звільнені з роботи, і тільки біля церковної брами. Не минуло й 10 років, як Чехію заповнили старі шахтарі.
Тоді у 1558 році празька влада прийняла закон, згідно якого у столиці мали просити милостиню тільки її корінні мешканці. Провінційних жебраків, спійманих одного разу, лупцювали батогом та виводили за межі міста. Якщо ж настирливий прохач повертався і знову брався за старе - йому відрубали руку.
Але навіть такі суворі закони ні до чого не призвели. Жебраки-прибульці перебралися випрошувати милостиню до празьких пивних, хазяї яких були вельми прихильні до цієї частини населення, за умови, що всі зароблені гроші прохач одразу пропивав в цій самій пивній.
У 1571 році чеський імператор Максиміліан ІІ вирішив працевлаштувати усіх жебраків, продавши їх владі Венеції, яка терміново потребувала робочої сили. 10 квітня 1572 року представники Венеції вивезли з Праги усього 64 людини. Однак, ледве вийшовши за межі міста, жебраки підняли бунт (працювати дуже вже не хотілося!) та повбивали супроводжувачів.
У 1871 році, розуміючи, що позбутися прохачів милостині неможливо, празька влада прийняла закон про жебраків, котрий забороняв їм косити під калік та втягати у справу дітей. При цьому, жебракування, як таке, закон не забороняв, з однією лише умовою: прохайте, але лише за місцем проживання. Закон цей, зрозуміло, дієвим не став, тому наприкінці ХІХ століття австрійська влада прийняла нову постанову «Про волоцюг», згідно якої жебракування каралося терміном від 2 тижнів до місяця.
На диво, коли ми гуляли Прагою, - помітили купу жебраків, які нахабно чіпляються до перехожих і вимагають грошей. На щастя, поки без ножів.
Отже, історія випрошування грошей є старою як світ. І нікуди наші прохачі з переходів не подінуться. Просто є в цьому світі люди, покликання яких - кричати «дай!».
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Поможіть, ми люди не місцеві!
Світ:
03030304a.jpg
Цю фразу знають всі мешканці Києва: «Поможіть, ми люди не місцеві!». А колись, пригадую, я вже давала цій жінці кошти, і чималі.
Повертаючись рік тому з Болгарії, я познайомилася на вокзалі з дамою, котра із сльозами на очах випрошувала позичити їй грошей. Мовляв, чоловік п’є, б’є, принижує. Дитина плаче: хвора, голодна. Ось вони і втекли до столиці, шукати ліпше життя. Пішки йшли з Донецька!
Будучи людиною сентиментальною й не жадною, я віддала їй 20 доларів - майже все, що лишилося у мене після ударного відпочинку на морі. Не скажу, що не пожалкувала про свій атракціон небаченої гречності у перші ж 5 хвилин після скоєного, але сумління все ж переконувало, що треба бути милосердним. Тим більше що зроблено - те зроблено. А все, що не робиться, - на краще.
І ось знов той самий вокзал, та сама жінка, і ті ж слова! Щоправда, побачивши мене, мадам, як мені здалося, осіклася. Напевне, згадала. Бо ж не щодня зустрічаються дурні, здатні пожертвувати 20 доларів. Погодьмося, що за ці гроші можна було давно повернутися до Донецька, і ще б на зворотній шлях вистачило. Можливо, вона тому і приїхала?!
Проте жарти жартами, але такі випадки мали місце зі мною не раз. Даєш якій-небудь нещасній бабці, що заливається сльозами, гроші на поховання дочки, а через 3 місяці дивишся, - знову ж та сама бабця. Знову дочку ховає! Авжеж, нормальній людині і в голову не прийде спекулювати на таких темах. Чи ще показовий факт, коли у одному й тому самому переході стоять однакові бабки, половина з яких чесно заробляє, продаючи пиріжки, а інша половина - цілого дня руку тягне.
Власне, стверджувати, що Україна - заможна країна, і ніхто тут нічого не потребує - було б цинічно-брутальною неправдою. Потребують, звичайно! Тільки ті, хто потребує, - ті як раз і не просять, а тихо і уособлено страждають. Побираються ті, хто нагліший, і хто працювати не хоче. Ви, напевне, також не раз бачили, як 40-річні мужики, аж зовсім не каліки, ходять вагонами метро і запевняють, що у них мати померла, їм нема чого їсти. Такому здоровому лобу варто самому сім’ю утримувати, а не на її шиї сидіти!
Якщо ви вважаєте, що підземні прохачі є продуктом сучасності, то глибоко помиляєтесь. Ще у Давньому Римі існували люди, які замість того, аби працювати, просили милостиню. А одного разу, коли я відпочивала у Чехії, екскурсовод нам розповів, що найперші жебраки з’явилися тут у 1443 році у місті Кутна Гора. Тоді ж було засновано Товариство жебраків, що мало навіть власний статут. Згідно його, прохати милостиню мали право лише старі шахтарі, звільнені з роботи, і тільки біля церковної брами. Не минуло й 10 років, як Чехію заповнили старі шахтарі.
Тоді у 1558 році празька влада прийняла закон, згідно якого у столиці мали просити милостиню тільки її корінні мешканці. Провінційних жебраків, спійманих одного разу, лупцювали батогом та виводили за межі міста. Якщо ж настирливий прохач повертався і знову брався за старе - йому відрубали руку.
Але навіть такі суворі закони ні до чого не призвели. Жебраки-прибульці перебралися випрошувати милостиню до празьких пивних, хазяї яких були вельми прихильні до цієї частини населення, за умови, що всі зароблені гроші прохач одразу пропивав в цій самій пивній.
У 1571 році чеський імператор Максиміліан ІІ вирішив працевлаштувати усіх жебраків, продавши їх владі Венеції, яка терміново потребувала робочої сили. 10 квітня 1572 року представники Венеції вивезли з Праги усього 64 людини. Однак, ледве вийшовши за межі міста, жебраки підняли бунт (працювати дуже вже не хотілося!) та повбивали супроводжувачів.
У 1871 році, розуміючи, що позбутися прохачів милостині неможливо, празька влада прийняла закон про жебраків, котрий забороняв їм косити під калік та втягати у справу дітей. При цьому, жебракування, як таке, закон не забороняв, з однією лише умовою: прохайте, але лише за місцем проживання. Закон цей, зрозуміло, дієвим не став, тому наприкінці ХІХ століття австрійська влада прийняла нову постанову «Про волоцюг», згідно якої жебракування каралося терміном від 2 тижнів до місяця.
На диво, коли ми гуляли Прагою, - помітили купу жебраків, які нахабно чіпляються до перехожих і вимагають грошей. На щастя, поки без ножів.
Отже, історія випрошування грошей є старою як світ. І нікуди наші прохачі з переходів не подінуться. Просто є в цьому світі люди, покликання яких - кричати «дай!».
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)