Певно, стало вже загальновідомим, що витоком суспільної кризи є криза моралі, духу. Далі – ланцюгова реакція: кризи політична, економічна, соціальна, суспільний розкол. Саме тому шлях нашого суспільства до кращого майбутнього пролягає через відродження та оновлення моралі – через реформу виховання підростаючих поколінь.
Ще у 1988 р. на підставі результатів соціологічних спостережень, був зроблений прогноз стосовно впливу на майбутнє катастрофічного падіння працелюбності молоді (Колісник Віталій. Емоційна трудоготовність і проблеми виховання // Філософська думка. – 1988. – № 5, – С. 53 – 61). За тим прогнозом, приблизно через 30 років – тобто, у 2018 р., – коли молодь замінить працівників старших поколінь, втрати національного продукту через брак працелюбності досягнуть 40 – 50 %! І якщо ми не зуміємо ростити працелюбні покоління, то майбутнє суспільства постане перед нерозв’язною проблемою збереження національної ідентичності чи й навіть виживання.
Це, скажімо, наукова теорія. А ось практика – особистий досвід автора. Автор завершив навчання на зварювальному факультеті КПІ у 1954 р. Зі мною до ІЕЗ ім. Є.О. Патона прийшли працювати ще дев’ять однокашників, переважно пересічних – середняків. Майже всі ми цілком нормально вписалися у досить високі вимоги інституту, а ще живі-здорові працюють й досі.
Через 25 років після 1954-го, у 1979 р., коли у нашому відділі з’явилася вакансія інженера, керівник відділу звернувся до декана зварювального факультета із запитом. На те декан відповів, що у тому – 1979 році – жоден з випускників нам не згодиться, але у наступному, 1980 буде один хлопець – Сергій Р. Він і зараз працює у нас – вже завлабом.
А від цьогорічного студента-практиканта після співбесіди з ним ми відмовилися. І справа зовсім не у якості викладачів, а у тих, хто прийшов в інститут неначе б то вчитися.
А що каже статистика?
Як зазначено у статті “Безробіття юні” («Українське слово» № 24 за 2005 р.), сьогодні серед молоді України 68,5 % (!) ніде не вчаться і не працюють, а у Києві – припускаю, – байдикує ще більше. Проведене ще 10 років тому соціологічне дослідження показало, що близько третини нашої молоді взагалі не хоче і, вірогідно, вже ніколи не буде продуктивно працювати, – ні за яких умов та обставин. Дух неробства, який до того ж активно підтримується понищенням потужних промислових підприємств, вже став чи не найбільшою загрозою нашому суспільству і самому існуванню держави. Швидко зростає криміналізація і наркотизація молоді.
Тому можна цілком підставно припустити: у недалекому майбутньому кількість повних нероб у суспільстві досягне 40 – 50 %, а у Києві – понад 70 %. Зостається риторичне: що ми будемо тоді робити? (Теперішні можновладці будуть жити у онуків та дітей – у Франції, Англії, Канаді, США...)
До того ж, як повідомив лідер комуністів Петро Симоненко (виступ на УТ-1 16 березня 2006 р. з 20-ї години), 47 % нашої молоді вже не хоче жити в Україні.
Загальні причини такого стану – недбальство влади і сім’ї у справі виховання підростаючих поколінь, урбанізація з відчуженням жителів міст від головного джерела життя – землі, та понищення виробничих потужностей суспільства.
Конкретна причина ситуації
Існує проста відповідь: відданих справі і одержимих працівників з’їли телевізори і багатоповерхівки.
Пояснення. Адже без телевізора сучасного життя і не уявиш. Є такі сім’ї, в яких “ящик” увімкнено протягом цілого дня, є й такі, де “ящики” стоять у кожній кімнаті і навіть на кухні. При цьому дорослі, виходячи з “власного досвіду”, цілком упевнені у нешкідливості перебування дітей перед телеекраном. Ця думка не тільки помилкова, але й надзвичайно небезпечна, більш того, небезпечна суспільно.
Адже в дитячому мозку, що “дозріває”, на відміну від “зрілого”, ідуть зовсім інші процеси. Доросла людина оцінює, фільтрує, аналізує й переробляє інформацію на основі “підсвідомої”, точніше, неусвідомленої настановної “бази даних”, надбаної у дитинстві. А маля такої “бази” ще не має, воно її тільки формує. І якщо у визначений природою час не сформує, то надалі залишиться у буквальному розумінні цих слів неповноцінним. Людству відома доля майже п’ятидесяти “мауглі” – дітей, вихованих дикими звірми, а потім повернутими до людського суспільства. Спілкуючись у перші роки життя тільки з тваринами, жоден із них не зміг стати соціальною людиною. Навчити їх чомусь було неможливо, і жити серед людей вони вже не могли – усі загинули у неволі – у клітках...
Формування і закріплення у дітей найважливіших настанов – на все подальше життя – відбувається пропорційно вікові й дозріванню мозку. Орієнтовний графік розвитку мозку є таким: у 4 роки – 80 %, у 6 – 90, у 10 – 97. у 18 років – майже 100 %. Зі сказаного ясно, що безперервний потік образів і звуків, який лине з телевізора, на все життя формує у дитини “базу даних”, провідною настановою якої є пасивне сприйняття дійсності, а звідси – байдужість і неробство. “Ящик” незворотно виховує особистість із низькими або й зовсім відсутніми трудовою активністю і творчим потенціалом – телеінвалида. Він імітує працю чи виконує “з-під палиці” якусь примітивну роботу, сидячи в охороні або мляво торгуючи на речовому ринку. У “щонайліпшому” разі він накачує м'язи та слугує лідерам злочинних угруповань. Його ймовірна доля – безробіття, злодійство, бомжування, алкоголізм, наркоманія і токсикомания...
Дослідженнями доведено, що благополучні, “нормально” працюючі юнаки і дівчата в ранньому дитинстві дивилися телевізор не більше години на тиждень, а деякі росли в сім’ях, де “ящика” взагалі не було. Більш-менш задовільно пристосувалися до життя ті, хто в дитинстві “спілкувався” з телевізором не більше півгодини на день. Виходить, що працездатність дорослої людини – назавжди – визначається тим середньодобовим часом, протягом якого дитина самостійно грала у працю, або активно допомагала дорослим.
Разом з тим, сучасний стиль життя у багатоповерхівках створює істотні – для багатьох майже непоборні, – перешкоди на цьому шляху. (Саме тому вихідці з села, де діти змалку допомагають дорослим і вільно граються на подвір’ї, помітно працьовитіші за городян.)
За оцінкою експертів, 10 годин телевізійних сеансів на тиждень зменшують творчий потенціал дитини на чверть, 2 години на день – майже наполовину. Якщо в дошкільному віці дивитися телевізор більше трьох годин на день, реальна втрата 90 % соціальної і трудової активності.
Тільки один приклад. Коло 25 років тому я гостював у знайомих у Ленінграді, їхня маленька дочка усі вечори просиджувала перед телеекраном, але на мої застереження батьки не звернули уваги. Дівчина закінчила школу, та надалі вже не вчилася і не працювала: “друзі”, наркотики... Тепер, після відбуття немалого строку у зоні – на утриманні матері-пенсіонерки.
Схоже, що більшість із мало не 20 мільйонів безробітних Європи – теж телеінваліди.
А що ж Америка, запитаєте ви? Адже там діти довго дивляться телевізор, а країна процвітає! Я переконаний, що розвиток телебачення і відеозасобів знижує й без того невисокий рівень масової шкільної освіти американців, де таблиця множення – надзвичайно складний предмет середніх класів. (Але ж там є і елітні – не для загалу – школи із нормальними програмами. А у Японії – ще три роки тому – із шкільної освіти взагалі вилучені комп’ютери.)
Стрілянина та убивства в американських школах також не виникають на рівному місці. А творчу потугу наддержави підтримує притік творчо активних працівників з інших країн світу.
Знайомий солідний бізнесмен із США, українець за походженням, якось сказав мені: “Ми живемо разом із дітьми, і тому у нас телевізора не було і не буде. Адже спочатку – малята і телевізор, потім – дорослі злочинці”.
Психологи рекомендують, щоб дитина до 4-х років (повторю – період дозрівання 80 % структур мозку) не дивилася телепередач. Після 6-ти років (90 %) спілкуватися з «ящиком» можна не більше однієї години на тиждень, після 10-ти років – не більш 2 – 3-х годин на тиждень. Після 16-ти років обмеження знімаються – мозок визрів, дитина стала майже дорослою.
Короткий проміжний висновок. Як тепер вже стало відомо, перебування дошкільнят поруч із працюючим телевізором призводить до прихованого інформаційного травмування мозку і – як наслідок, – до пожиттєвої часткової втрати працездатності, і навіть до психологічної инвалідності. Така фізично і розумово цілком здорова людина має одну істотну ваду: не може продуктивно працювати – не тільки 40 годин на тиждень, а то і взагалі.
Треба також додати: основні принципи поведінки – принципи стосунків із навколишнім світом, – людина засвоює також у дуже обмежений проміжок часу дошкільного виховання, практично від 3 – 4 і до 5 – 6 років. Тобто, ставлення людини до інших людей і навколишнього світу визначається саме дошкільним досвідом і вихованням: засвоєними у дошкіллі принципами моралі, працелюбністю та “імунітетом” до згубних звичок і явищ.
Разом з тим, як у радянські часи, так і дотепер, моральне виховання у дошкіллі – “terra inkognita” (царина невідомості) для суспільства. Але це – окрема тема.
Проблему телеінвалідності, розбещення і розпаскуджування молоді засобами масової інформації та комп’ютерними іграми-“мочилками” неначе впритул не помічають ні в Міносвіти, ні Академія педагогічних наук, ні безліч адміністрацій нашої держави, ні політичні сили, що рвуться до влади. Замість профілактики телеінвалідності та згубних звичок, підтримання належного рівня виховання і освіти, заборони для дітей видовищ та ігор із віртуальними убивствами та насильством, керманичи вдаються до зменшення навчальних і виховних вимог. Наші шкільні програми поступово наближаються до закордонних загального користування, розрахованих – у нашому розумінні – практично на дебілів.
Висновок
І тому необхідно – щонайменше:
– нагально провести у Києві соціологічне дослідження щодо зайнятості і стану психологічної (моральної) працездатності молоді з метою розробки заходів реагування на загрозливу ситуацію;
– започаткувати створення, фінансування і виконання національної державної стратегічної програми, щоби всі або майже всі діти до того, як підуть до школи, практично засвоїли основи моральності, у тому числі любов і сумлінне, відповідальне ставлення до праці і спрагу до самостійного активного набуття знань;
– створити та фінансувати міську систему допомоги сім’ям у трудовому і моральному вихованні дітей, у тому числі систему профілактики телеінвалідності та згубних звичок.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Виховання: проблема наступних поколінь
Світ:
Певно, стало вже загальновідомим, що витоком суспільної кризи є криза моралі, духу. Далі – ланцюгова реакція: кризи політична, економічна, соціальна, суспільний розкол. Саме тому шлях нашого суспільства до кращого майбутнього пролягає через відродження та оновлення моралі – через реформу виховання підростаючих поколінь.
06032702e.jpg
Що маємо
Ще у 1988 р. на підставі результатів соціологічних спостережень, був зроблений прогноз стосовно впливу на майбутнє катастрофічного падіння працелюбності молоді (Колісник Віталій. Емоційна трудоготовність і проблеми виховання // Філософська думка. – 1988. – № 5, – С. 53 – 61). За тим прогнозом, приблизно через 30 років – тобто, у 2018 р., – коли молодь замінить працівників старших поколінь, втрати національного продукту через брак працелюбності досягнуть 40 – 50 %! І якщо ми не зуміємо ростити працелюбні покоління, то майбутнє суспільства постане перед нерозв’язною проблемою збереження національної ідентичності чи й навіть виживання.
Це, скажімо, наукова теорія. А ось практика – особистий досвід автора. Автор завершив навчання на зварювальному факультеті КПІ у 1954 р. Зі мною до ІЕЗ ім. Є.О. Патона прийшли працювати ще дев’ять однокашників, переважно пересічних – середняків. Майже всі ми цілком нормально вписалися у досить високі вимоги інституту, а ще живі-здорові працюють й досі.
Через 25 років після 1954-го, у 1979 р., коли у нашому відділі з’явилася вакансія інженера, керівник відділу звернувся до декана зварювального факультета із запитом. На те декан відповів, що у тому – 1979 році – жоден з випускників нам не згодиться, але у наступному, 1980 буде один хлопець – Сергій Р. Він і зараз працює у нас – вже завлабом.
А від цьогорічного студента-практиканта після співбесіди з ним ми відмовилися. І справа зовсім не у якості викладачів, а у тих, хто прийшов в інститут неначе б то вчитися.
А що каже статистика?
Як зазначено у статті “Безробіття юні” («Українське слово» № 24 за 2005 р.), сьогодні серед молоді України 68,5 % (!) ніде не вчаться і не працюють, а у Києві – припускаю, – байдикує ще більше. Проведене ще 10 років тому соціологічне дослідження показало, що близько третини нашої молоді взагалі не хоче і, вірогідно, вже ніколи не буде продуктивно працювати, – ні за яких умов та обставин. Дух неробства, який до того ж активно підтримується понищенням потужних промислових підприємств, вже став чи не найбільшою загрозою нашому суспільству і самому існуванню держави. Швидко зростає криміналізація і наркотизація молоді.
Тому можна цілком підставно припустити: у недалекому майбутньому кількість повних нероб у суспільстві досягне 40 – 50 %, а у Києві – понад 70 %. Зостається риторичне: що ми будемо тоді робити? (Теперішні можновладці будуть жити у онуків та дітей – у Франції, Англії, Канаді, США...)
До того ж, як повідомив лідер комуністів Петро Симоненко (виступ на УТ-1 16 березня 2006 р. з 20-ї години), 47 % нашої молоді вже не хоче жити в Україні.
Загальні причини такого стану – недбальство влади і сім’ї у справі виховання підростаючих поколінь, урбанізація з відчуженням жителів міст від головного джерела життя – землі, та понищення виробничих потужностей суспільства.
Конкретна причина ситуації
Існує проста відповідь: відданих справі і одержимих працівників з’їли телевізори і багатоповерхівки.
Пояснення. Адже без телевізора сучасного життя і не уявиш. Є такі сім’ї, в яких “ящик” увімкнено протягом цілого дня, є й такі, де “ящики” стоять у кожній кімнаті і навіть на кухні. При цьому дорослі, виходячи з “власного досвіду”, цілком упевнені у нешкідливості перебування дітей перед телеекраном. Ця думка не тільки помилкова, але й надзвичайно небезпечна, більш того, небезпечна суспільно.
Адже в дитячому мозку, що “дозріває”, на відміну від “зрілого”, ідуть зовсім інші процеси. Доросла людина оцінює, фільтрує, аналізує й переробляє інформацію на основі “підсвідомої”, точніше, неусвідомленої настановної “бази даних”, надбаної у дитинстві. А маля такої “бази” ще не має, воно її тільки формує. І якщо у визначений природою час не сформує, то надалі залишиться у буквальному розумінні цих слів неповноцінним. Людству відома доля майже п’ятидесяти “мауглі” – дітей, вихованих дикими звірми, а потім повернутими до людського суспільства. Спілкуючись у перші роки життя тільки з тваринами, жоден із них не зміг стати соціальною людиною. Навчити їх чомусь було неможливо, і жити серед людей вони вже не могли – усі загинули у неволі – у клітках...
Формування і закріплення у дітей найважливіших настанов – на все подальше життя – відбувається пропорційно вікові й дозріванню мозку. Орієнтовний графік розвитку мозку є таким: у 4 роки – 80 %, у 6 – 90, у 10 – 97. у 18 років – майже 100 %. Зі сказаного ясно, що безперервний потік образів і звуків, який лине з телевізора, на все життя формує у дитини “базу даних”, провідною настановою якої є пасивне сприйняття дійсності, а звідси – байдужість і неробство. “Ящик” незворотно виховує особистість із низькими або й зовсім відсутніми трудовою активністю і творчим потенціалом – телеінвалида. Він імітує працю чи виконує “з-під палиці” якусь примітивну роботу, сидячи в охороні або мляво торгуючи на речовому ринку. У “щонайліпшому” разі він накачує м'язи та слугує лідерам злочинних угруповань. Його ймовірна доля – безробіття, злодійство, бомжування, алкоголізм, наркоманія і токсикомания...
Дослідженнями доведено, що благополучні, “нормально” працюючі юнаки і дівчата в ранньому дитинстві дивилися телевізор не більше години на тиждень, а деякі росли в сім’ях, де “ящика” взагалі не було. Більш-менш задовільно пристосувалися до життя ті, хто в дитинстві “спілкувався” з телевізором не більше півгодини на день. Виходить, що працездатність дорослої людини – назавжди – визначається тим середньодобовим часом, протягом якого дитина самостійно грала у працю, або активно допомагала дорослим.
Разом з тим, сучасний стиль життя у багатоповерхівках створює істотні – для багатьох майже непоборні, – перешкоди на цьому шляху. (Саме тому вихідці з села, де діти змалку допомагають дорослим і вільно граються на подвір’ї, помітно працьовитіші за городян.)
За оцінкою експертів, 10 годин телевізійних сеансів на тиждень зменшують творчий потенціал дитини на чверть, 2 години на день – майже наполовину. Якщо в дошкільному віці дивитися телевізор більше трьох годин на день, реальна втрата 90 % соціальної і трудової активності.
Тільки один приклад. Коло 25 років тому я гостював у знайомих у Ленінграді, їхня маленька дочка усі вечори просиджувала перед телеекраном, але на мої застереження батьки не звернули уваги. Дівчина закінчила школу, та надалі вже не вчилася і не працювала: “друзі”, наркотики... Тепер, після відбуття немалого строку у зоні – на утриманні матері-пенсіонерки.
Схоже, що більшість із мало не 20 мільйонів безробітних Європи – теж телеінваліди.
А що ж Америка, запитаєте ви? Адже там діти довго дивляться телевізор, а країна процвітає! Я переконаний, що розвиток телебачення і відеозасобів знижує й без того невисокий рівень масової шкільної освіти американців, де таблиця множення – надзвичайно складний предмет середніх класів. (Але ж там є і елітні – не для загалу – школи із нормальними програмами. А у Японії – ще три роки тому – із шкільної освіти взагалі вилучені комп’ютери.)
Стрілянина та убивства в американських школах також не виникають на рівному місці. А творчу потугу наддержави підтримує притік творчо активних працівників з інших країн світу.
Знайомий солідний бізнесмен із США, українець за походженням, якось сказав мені: “Ми живемо разом із дітьми, і тому у нас телевізора не було і не буде. Адже спочатку – малята і телевізор, потім – дорослі злочинці”.
Психологи рекомендують, щоб дитина до 4-х років (повторю – період дозрівання 80 % структур мозку) не дивилася телепередач. Після 6-ти років (90 %) спілкуватися з «ящиком» можна не більше однієї години на тиждень, після 10-ти років – не більш 2 – 3-х годин на тиждень. Після 16-ти років обмеження знімаються – мозок визрів, дитина стала майже дорослою.
Короткий проміжний висновок. Як тепер вже стало відомо, перебування дошкільнят поруч із працюючим телевізором призводить до прихованого інформаційного травмування мозку і – як наслідок, – до пожиттєвої часткової втрати працездатності, і навіть до психологічної инвалідності. Така фізично і розумово цілком здорова людина має одну істотну ваду: не може продуктивно працювати – не тільки 40 годин на тиждень, а то і взагалі.
Треба також додати: основні принципи поведінки – принципи стосунків із навколишнім світом, – людина засвоює також у дуже обмежений проміжок часу дошкільного виховання, практично від 3 – 4 і до 5 – 6 років. Тобто, ставлення людини до інших людей і навколишнього світу визначається саме дошкільним досвідом і вихованням: засвоєними у дошкіллі принципами моралі, працелюбністю та “імунітетом” до згубних звичок і явищ.
Разом з тим, як у радянські часи, так і дотепер, моральне виховання у дошкіллі – “terra inkognita” (царина невідомості) для суспільства. Але це – окрема тема.
Проблему телеінвалідності, розбещення і розпаскуджування молоді засобами масової інформації та комп’ютерними іграми-“мочилками” неначе впритул не помічають ні в Міносвіти, ні Академія педагогічних наук, ні безліч адміністрацій нашої держави, ні політичні сили, що рвуться до влади. Замість профілактики телеінвалідності та згубних звичок, підтримання належного рівня виховання і освіти, заборони для дітей видовищ та ігор із віртуальними убивствами та насильством, керманичи вдаються до зменшення навчальних і виховних вимог. Наші шкільні програми поступово наближаються до закордонних загального користування, розрахованих – у нашому розумінні – практично на дебілів.
Висновок
І тому необхідно – щонайменше:
– нагально провести у Києві соціологічне дослідження щодо зайнятості і стану психологічної (моральної) працездатності молоді з метою розробки заходів реагування на загрозливу ситуацію;
– започаткувати створення, фінансування і виконання національної державної стратегічної програми, щоби всі або майже всі діти до того, як підуть до школи, практично засвоїли основи моральності, у тому числі любов і сумлінне, відповідальне ставлення до праці і спрагу до самостійного активного набуття знань;
– створити та фінансувати міську систему допомоги сім’ям у трудовому і моральному вихованні дітей, у тому числі систему профілактики телеінвалідності та згубних звичок.
----------------------------------
В тему:
Телевізор калічить дітей
Надмірне захоплення телебаченням призводить до смерті
Телевізор керує немовлятами
Учені США довели зв’язок між насильством у житті і на екрані
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)