На щастя, або й нещастя, я живу в самісінькому центрі Києва. Щастя я відчуваю щоразу, коли треба кудись навідатися і я не мушу для цього користуватися жодним транспортом — можу пройти собі пішки. Нещастя відчуваю рідше, однак переживаю глибше.
Скажімо, коли новокиївські рагулі заставляють усі хідники своїми автівками. Або ганяють на них пасажем. Або влаштовують із будь-якої нагоди феєрверки, щоб відмити кількасот тисяч гривень. І ті їхні авто на пішоходах починають завивати й верещати різними голосами, бо від залпів вмикається сигналізація.
А ще проживання в центрі робить моє помешкання зручною мішенню для всіх відвідувачів: і тих нечисленних друзів, котрих мені справді цікаво бачити, і тих ближчих і дальших знайомих, котрих мені бачити не надто цікаво — особливо тоді, коли ліг уже спати або ще не прокинувся, або щойно всівся за термінову статтю.
Останнім часом у центрі Києва істотно побільшало тих гостей, яких мені не хотілося би бачити зовсім. Вони не заходять, на щастя, до мого помешкання, але навідуються у мій під’їзд і наповнюють його густим аміачним запахом. Або просто сидять у дворі чи в сусідніх сквериках, запиваючи пивом якісь харчі, й голосно щось вигукують та ще гучніше матюкаються.
Я розумію, що їхнє життя важке і їм треба якось заробити своїх кількасот гривень. Я б охоче й сам дав по сотні кожному, аби лиш вони поїхали геть чи принаймні не заходили до мого під’їзду. Але я знаю, що замість них прийдуть інші, й у мене не вистачить гривень, аби змагатися зі спонсорами, які їх сюди привозять. Хтось із моїх колег прикинув, що в донецьких вистачить надерибанених грошей на щоденне проведення вуличних акцій у Києві протягом найближчих 94 років. За всіх старань я так довго не проживу.
Моя братова, людина віруюча, вважає, що це Господь нас таким чином випробовує. Їй, звісно, видніше, а Господові — тим паче. Хоч після Батия та Муравйова, після Сталіна з Гітлером він міг би бути до Києва трохи поблажливішим. І хай би ракетник Кучма був собі далі директором ”Південмашу”, хай би взірцевий сім’янин і християнський праведник Янукович працював собі далі скромним завгаром у Єнакієві, а калузький маркшейдер Азаров хай би проводив свої податкові та інші експерименти на власній, а не чужій батьківщині.
Однак нещодавно я, здається, зрозумів суть цього нашого чергового випробування. Трапилося це у продуктовій крамниці, куди я часто заходжу по хліб та молоко. І відкрила мені цю суть одна з двох продавщиць — Клавка чи Нюрка. Я давно зауважив, що між собою вони розмовляють нормальним, себто наближеним до української, суржиком. Проте покупцям відповідають виключно ”по-русскі”, хоч би якою мовою ті до них зверталися.
Кілька днів тому, однак, я помітив, що Клавка чи Нюрка відповідає покупцеві українською. Це було неймовірно — приїжджі російськомовні хлопці зробили те, чого мені з моєю укрмовою не вдалося домогтися за кілька років. Клавка чи Нюрка відповідала клієнтам по-українськи, хоч ті українською не розмовляли і, судячи з усього, не надто її потребували. Продавщиця грала нову, не відому для мене, та й, здається, для неї самої роль.
Я раптом збагнув — Клавка чи Нюрка з-під Києва у крамниці постійно підсвідомо соромилася свого сільського походження та своєї ”сільської” мови. А тепер, на тлі цих приїжджих рєбят, вона відчула себе киянкою і поквапилася їм це показати надзвичайно простим і дохідливим способом.
Не знаю, скільки ще треба привезти донецьких до Києва, аби зробити всіх киян українцями. Але маю надію, що колеги не помиляються у своїх розрахунках, і ресурсу в донецьких спонсорів справді вистачить ще на 94 роки.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Донецьк, а не Львів допоможе Києву українізуватися
Світ:
А ще проживання в центрі робить моє помешкання зручною мішенню для всіх відвідувачів: і тих нечисленних друзів, котрих мені справді цікаво бачити, і тих ближчих і дальших знайомих, котрих мені бачити не надто цікаво — особливо тоді, коли ліг уже спати або ще не прокинувся, або щойно всівся за термінову статтю.
Останнім часом у центрі Києва істотно побільшало тих гостей, яких мені не хотілося би бачити зовсім. Вони не заходять, на щастя, до мого помешкання, але навідуються у мій під’їзд і наповнюють його густим аміачним запахом. Або просто сидять у дворі чи в сусідніх сквериках, запиваючи пивом якісь харчі, й голосно щось вигукують та ще гучніше матюкаються.
Я розумію, що їхнє життя важке і їм треба якось заробити своїх кількасот гривень. Я б охоче й сам дав по сотні кожному, аби лиш вони поїхали геть чи принаймні не заходили до мого під’їзду. Але я знаю, що замість них прийдуть інші, й у мене не вистачить гривень, аби змагатися зі спонсорами, які їх сюди привозять. Хтось із моїх колег прикинув, що в донецьких вистачить надерибанених грошей на щоденне проведення вуличних акцій у Києві протягом найближчих 94 років. За всіх старань я так довго не проживу.
Моя братова, людина віруюча, вважає, що це Господь нас таким чином випробовує. Їй, звісно, видніше, а Господові — тим паче. Хоч після Батия та Муравйова, після Сталіна з Гітлером він міг би бути до Києва трохи поблажливішим. І хай би ракетник Кучма був собі далі директором ”Південмашу”, хай би взірцевий сім’янин і християнський праведник Янукович працював собі далі скромним завгаром у Єнакієві, а калузький маркшейдер Азаров хай би проводив свої податкові та інші експерименти на власній, а не чужій батьківщині.
Однак нещодавно я, здається, зрозумів суть цього нашого чергового випробування. Трапилося це у продуктовій крамниці, куди я часто заходжу по хліб та молоко. І відкрила мені цю суть одна з двох продавщиць — Клавка чи Нюрка. Я давно зауважив, що між собою вони розмовляють нормальним, себто наближеним до української, суржиком. Проте покупцям відповідають виключно ”по-русскі”, хоч би якою мовою ті до них зверталися.
Кілька днів тому, однак, я помітив, що Клавка чи Нюрка відповідає покупцеві українською. Це було неймовірно — приїжджі російськомовні хлопці зробили те, чого мені з моєю укрмовою не вдалося домогтися за кілька років. Клавка чи Нюрка відповідала клієнтам по-українськи, хоч ті українською не розмовляли і, судячи з усього, не надто її потребували. Продавщиця грала нову, не відому для мене, та й, здається, для неї самої роль.
Я раптом збагнув — Клавка чи Нюрка з-під Києва у крамниці постійно підсвідомо соромилася свого сільського походження та своєї ”сільської” мови. А тепер, на тлі цих приїжджих рєбят, вона відчула себе киянкою і поквапилася їм це показати надзвичайно простим і дохідливим способом.
Не знаю, скільки ще треба привезти донецьких до Києва, аби зробити всіх киян українцями. Але маю надію, що колеги не помиляються у своїх розрахунках, і ресурсу в донецьких спонсорів справді вистачить ще на 94 роки.
-------------------------
В тему:
Мова і війна
Україні потрібен новий Сенсар
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)