Чорна гаварецька кераміка, старовинний народний гончарний промисел... Українськими майстрами-гончарами витворено величезне розмаїття цього Богом даного ремісництва, на якому в усіх барвах і кольорах, як у дзеркалі, відбилася краса рідної землі, світу білого. Чорний же, стриманий колір гаварецьких виробів зі сріблястими орнаментами — світоглядними символами українців — ніби зафіксував красу ночі, красу і безмір космосу з його зорями, світилами, що вказують нам шлях і нагадують, який він безмежний — цей світ Божий.
А й справді, якщо ви розкладете велику кількість кольорової кераміки, то гаварецька одразу візьме верх над тим розмаїттям; вас буде притягувати, як магнітом, до цих чорних ґрацій. Може, таїна чорного кольору і полягає в тому, що поглинає й немовби заховує в собі усі інші.
Кілька слів про технологію творення лискованої чорнодимленої кераміки. У спеціально віднайдених місцях майстри беруть глину, виготовляють на гончарному крузі вироби і підсушують їх. Потім беруть твердий камінь-кремінь, який, до речі, знаходять у місцях, де копають глину, і вигладжують, «виписують» на виробах орнаменти, а коли випалюють, то вигладжена поверхня має сріблястий, а інша — чорний-пречорний колір.
Для випалювання заготовляють грабові, букові дрова. Коли піч засипано, дивляться, щоб не було щілин, бо проникнення кисню в піч спричиняє утворення білих плям на поверхні виробів. Цілу ніч, а то й довше, піч закрита, тоді її відкопують, чекають, щоб прохолола.
Гончарям не терпиться поглянути, яке ж випалювання: чи вдале, чи є брак. На зеленій траві, соломі розкладають це чорне золото. Видовище дуже святочне. Обличчя гончарів сповнюються світлом, переживання вже позаду. Час тривоги, коли їхні лики підсвічував вогонь з горна в стані очікування і сподівання доброго, вдалого випалювання, минув, їхня праця — не марна.
На жаль, уже всі старі гаварецькі майстри відійшли в інші світи. Створити школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина: відсутність коштів і жодного зацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього і неповторного.
Тисячоліттями наші предки плекали і вдосконалювали цю красу. В наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, — це не тільки злочин, а й невдячність і безвідповідальність як перед минулим, так і перед прийдешнім. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості. Маю на увазі, що гаварецькі гончарні вироби виготовлені без краплі хімії, вони неполив’яні; приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Про це слід робити окремі наукові дослідження.
Я вважаю, що зміни на краще в нашій Вітчизні таки будуть, якщо ми, звичайно ж, будемо їх наближати. У Гавареччині буде створено школу і збережено осередок народної культури України. Я дуже сподіваюся на це. Бо немудро і несправедливо, щоб у нашому естетичному оточенні, у побугі був відсутній цей здоровий, красивий, енергетичне цілющий посуд. Адже таким чином ми втрачаємо енергетично-інформаційний зв'язок з предками, які жили мудро і в гармонії з природою, а отже, і з Богом.
Зрештою, можемо податись за досвідом у не таке вже й далеке минуле. Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. у Львові жив і творив великий українець Іван Левинський. На бездержав’ї, під чужою владою,івін зумів створити величезні фабрики з усіма промислами, які потрібні для спорудження будівель. І навколо фабрик Івана Левинського об’єднався весь мистецький і ремісничий український світ. Завдячуючи йому ми маємо українську архітектуру у Львові, маємо місто-музей.
Ось такі фабрики мали б зараз функціонувати у Львові та й інших містах, при мистецьких вузах, скажімо, у нас, при Академії мистецтв та коледжі імені Івана Труша. Тоді б усі відділи мали можливість не лише реставрувати старовинні будівлі, а й творити нові. Адже, окрім металевої, дерев’яної оздоби будівель, вітражів, на фабриках Івана Левинського виготовляли чудові кахлі з українськими орнаментами, ужиткову кераміку, скульптуру, нові будівельні матеріали. Такі красиві будівлі, декоровані кахлями з українською світоглядною символікою, я ніде не бачила, хіба що в Полтаві (відомий будинок Василя Кричевського).
Так от, держава повинна була б заснувати такі підприємства, і тоді б ми мали красиві будівлі у стилі модерново-національному, а у побуті — і кераміку, і меблі у рідному стилі. Таке виробництво себе окупило б, бо попит на красу завжди був і буде. Власне, тут і мали б продовжувати плекання національних мистецьких кадрів, бо не тільки гаварецьку кераміку треба відроджувати, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють на дитину енергію землі і сонця, космічну енергію, а не пластмасові мертві опудала, що лякають дітей.
Я вважаю, що на таких фабриках при академіях, університетах, інститутах, коледжах виховувались би і вчителі, спеціалісти-практики для роботи з дітьми в школах. Такі фабрики могли б мати свої філії у містечках і селах, щоб у селі продовжувалося народне мистецтво, а в місті поставало нове, модернове, але на народній, національній основі. Прагнення краси — ось що має лягти в основу будь-якого виховання, нашого повсякденного життя.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Краса ночі і безмір космосу. Велич і трагедія Гавареччини.
Світ:
04010401e.JPG
Кілька слів про технологію творення лискованої чорнодимленої кераміки. У спеціально віднайдених місцях майстри беруть глину, виготовляють на гончарному крузі вироби і підсушують їх. Потім беруть твердий камінь-кремінь, який, до речі, знаходять у місцях, де копають глину, і вигладжують, «виписують» на виробах орнаменти, а коли випалюють, то вигладжена поверхня має сріблястий, а інша — чорний-пречорний колір.
Для випалювання заготовляють грабові, букові дрова. Коли піч засипано, дивляться, щоб не було щілин, бо проникнення кисню в піч спричиняє утворення білих плям на поверхні виробів. Цілу ніч, а то й довше, піч закрита, тоді її відкопують, чекають, щоб прохолола.
Гончарям не терпиться поглянути, яке ж випалювання: чи вдале, чи є брак. На зеленій траві, соломі розкладають це чорне золото. Видовище дуже святочне. Обличчя гончарів сповнюються світлом, переживання вже позаду. Час тривоги, коли їхні лики підсвічував вогонь з горна в стані очікування і сподівання доброго, вдалого випалювання, минув, їхня праця — не марна.
На жаль, уже всі старі гаварецькі майстри відійшли в інші світи. Створити школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина: відсутність коштів і жодного зацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього і неповторного.
Тисячоліттями наші предки плекали і вдосконалювали цю красу. В наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, — це не тільки злочин, а й невдячність і безвідповідальність як перед минулим, так і перед прийдешнім. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості. Маю на увазі, що гаварецькі гончарні вироби виготовлені без краплі хімії, вони неполив’яні; приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Про це слід робити окремі наукові дослідження.
Я вважаю, що зміни на краще в нашій Вітчизні таки будуть, якщо ми, звичайно ж, будемо їх наближати. У Гавареччині буде створено школу і збережено осередок народної культури України. Я дуже сподіваюся на це. Бо немудро і несправедливо, щоб у нашому естетичному оточенні, у побугі був відсутній цей здоровий, красивий, енергетичне цілющий посуд. Адже таким чином ми втрачаємо енергетично-інформаційний зв'язок з предками, які жили мудро і в гармонії з природою, а отже, і з Богом.
Зрештою, можемо податись за досвідом у не таке вже й далеке минуле. Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. у Львові жив і творив великий українець Іван Левинський. На бездержав’ї, під чужою владою,івін зумів створити величезні фабрики з усіма промислами, які потрібні для спорудження будівель. І навколо фабрик Івана Левинського об’єднався весь мистецький і ремісничий український світ. Завдячуючи йому ми маємо українську архітектуру у Львові, маємо місто-музей.
Ось такі фабрики мали б зараз функціонувати у Львові та й інших містах, при мистецьких вузах, скажімо, у нас, при Академії мистецтв та коледжі імені Івана Труша. Тоді б усі відділи мали можливість не лише реставрувати старовинні будівлі, а й творити нові. Адже, окрім металевої, дерев’яної оздоби будівель, вітражів, на фабриках Івана Левинського виготовляли чудові кахлі з українськими орнаментами, ужиткову кераміку, скульптуру, нові будівельні матеріали. Такі красиві будівлі, декоровані кахлями з українською світоглядною символікою, я ніде не бачила, хіба що в Полтаві (відомий будинок Василя Кричевського).
Так от, держава повинна була б заснувати такі підприємства, і тоді б ми мали красиві будівлі у стилі модерново-національному, а у побуті — і кераміку, і меблі у рідному стилі. Таке виробництво себе окупило б, бо попит на красу завжди був і буде. Власне, тут і мали б продовжувати плекання національних мистецьких кадрів, бо не тільки гаварецьку кераміку треба відроджувати, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють на дитину енергію землі і сонця, космічну енергію, а не пластмасові мертві опудала, що лякають дітей.
Я вважаю, що на таких фабриках при академіях, університетах, інститутах, коледжах виховувались би і вчителі, спеціалісти-практики для роботи з дітьми в школах. Такі фабрики могли б мати свої філії у містечках і селах, щоб у селі продовжувалося народне мистецтво, а в місті поставало нове, модернове, але на народній, національній основі. Прагнення краси — ось що має лягти в основу будь-якого виховання, нашого повсякденного життя.
----------------------------------
В тему:
Нова арійська культура: естетика, стиль, дизайн
Мистецтво Золотої Ери
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)