Напевне, у читача, коли він прочитає заголовок цього допису, виникне доволі слушне запитання. Є добре всім відома загальна педагогіка, здатна розв'язувати увесь комплекс виховних завдань. Тож навіщо тоді потрібна ще й педагогіка толерантності, у чому полягає її принципова відмінність від педагогіки «звичайної»? Відповідь тут проста. Хоч ці педагогіки і не мають ніяких принципових суперечностей і володіють, по суті, однаковими методами і технологіями, усе ж таки існує одна украй важлива обставина, котра їх і справді відрізняє. Ідеться про агресивність як природну, генетичну особливість кожної людини.
Від народження у своєму характері, поведінці кожен індивідум має цілий «букет» добрих і недобрих спадкових рис: альтруїзм та егоїзм, милосердя і жорстокість, схильність до агресії, насильства тощо. На цю тему геніальний математик і педагог, ректор Казанського університету М. Лобачевский писав: «Усі здібності розуму, усі таланти, усі пристрасті, усе це опрацьовується вихованням, єднається в одне струнке ціле, і людина, немовби знову народившись, постає творінням у досконалості... Які здібності треба розкрити і вдосконалити, яких змін вони мають зазнати, що треба надати, що відсікти як зайве, шкідливе? Моя думка: нічого не знищувати і все вдосконалювати. Невже дари природи даремні? Як насмілимося осуджувати їх? Кого звинуватимо в них? ОДНОГО визнаємо винуватця всього, що тільки існує: сповідуємо ЙОГО і благоговіємо перед ЙОГО нескінченною премудрістю».
Кожна зі спадкових рис і всі вони разом необхідні людині, уможливлюючи її існування в суспільстві. Жодну з них неможливо викорінити. Але кожну можна більшою чи меншою мірою розвинути або, навпаки, притлумити, цивілізувати, підкорити індивідуальній волі. Саме в цьому якраз і полягає головне завдання психолого-педагогічної науки і практики: всебічний розвиток позитивних і максимально можливе придушення негативних природних рис людини, максимальна гармонізація того і іншого в характері, тобто узгодження всього комплексу почуттів, емоційної культури, толерантної свідомості і поведінки.
Але, на превеликий жаль, ні загальна, ні яка б то не було інша з існуючих педагогік фактично не займаються найголовнішим і найважчим зі своїх завдань - вихованням, розвитком, укоріненням у характері та поведінці толерантності і пригашенням агресивності. По суті, ні жіночі консультації і пологові будинки, ні медицина взагалі, ні батьки і сім'я, ні дитячі ясла та садки, ні початкова школа не працюють спеціально і цілеспрямовано над цим завданням у найперші роки життя маленької людини - роки, які є найсприятливішими для запровадження в її свідомість базових цивілізаційних настанов. Цей вік втрачається для педагогічної практики, і нічим не стримувані жорстокість та агресивність з такою силою «вживлюються» у дитячу підсвідомість, характер і поведінку, що потім «витруїти» їх надзвичайно важко, а то і просто неможливо.
Ба навіть більше того: новітні дослідження навертають на думку, що деякі найважливіші риси характеру людини (можливо, і агресивність) великою мірою закладаються ще в період вагітності і немовлятства, а потім їх неслушно вважають суто спадково-генетичними, «невигубними» інстинктами, які абсолютно не підлягають корекції. Ось уже дві тисячі років церква намагається укорінити в масову свідомість Христову заповідь «Не убий!», але результати й досі є незадовільними. І причина тут очевидна: заповідь ця звернена головним чином до дорослих, у яких жорстоко-агресивна підсвідомість і свідомість уже незворотньо сформовані в ранньому дитинстві...
Найкращим доказом сказаного вище є вся історична практика людства: ні в минулому, ні сьогодні усі міжнародні зусилля в боротьбі за мир, припинення агресій і війн, за знищення зброї (тобто, в кінцевому підсумку, за те, щоб люди не вбивали одні одних), жодного разу не увінчалися успіхом. І все тому, що нехтується дуже проста думка: виховання толерантності у міжлюдських стосунках, пригашення агресивності тощо повинні починатися ще тоді, коли майбутній громадянин перебуває у материнській утробі. Бо потім вже пізно і стає безнадійною вся ця боротьба з агресією, війнами тощо.
За останні 5 тис. років на планеті відбулося 14 тис. війн (майже по три щороку), в яких загинуло майже 5 млрд чоловік (пересічно по мільйону на рік). Із віку в вік агресивність, жорстокість, кількість країн-учасниць війн, їх масштаби і чисельність жертв неухильно зростали. У минулому столітті уперше у своїй історії людство розв'язало дві світові війни, які не мають собі рівних за обсягами спустошень, масового садизму і пролитої крові. У першій війні загинули близько 9 млн, у другій - уже понад 36 млн чоловік... Після другої світової війни лише до 1994 року у 68 країнах сталися 114 «малих» війн і збройних конфліктів (майже по три щороку), в яких загинуло майже 20 млн чоловік (близько півмільйона щорічно). Від 1948 по 2002 рік під егідою ООН відбулося 48 «мирочинних» операцій, в яких було задіяно понад 200 тис. вояків і загальна «вартість» яких перевищила «вартість» двох світових війн. Чимало міждержавних конфліктів є перманентними і тривають десятиліттями. Окрім того, у світі щорічно скоюється 500 млн карних злочинів, тобто 8 тис. на 100 тис. населення.
Таким чином, уся планета охоплена насильством і агресивністю. У порівнянні з минулими століттями ситуація ускладнюється неймовірно могутньою і технічно досконалою зброєю масового знищення, що її дали людству сучасні наука і промисловість. Мабуть, ніхто зараз не зможе напевно сказати, чим усе це скінчиться і чи не спричинить якийсь черговий агресор загальнопланетарну катастрофу. Ніхто поки що не запропонував і надійного виходу з цього загального сказу. А якщо вірити традиційним тлумаченням особливостей історичного розвитку світової спільноти, то випадає так, що такого виходу узагалі немає... Агресивне начало у міжлюдських і міжнародних стосунках завжди пояснювали (і пояснюють досі) усілякими суто соціально-економічно-політичними, етнічними, релігійними та подібними суперечностями (котрі, досягнувши критичної маси, розв'язуються у вигляді кривавих вибухів), а також і патологічною жорстокістю вождів «трудящих мас», фюрерів найрізноманітніших гатунків...
Останній момент є доволі цікавим. Бо ж ведені «біснуватими фюрерами» «маси» і цілі народи звичайно зображуються як безневинні, обдурені, безпорадні, залякані жертви своїх кровожерливих керманичів. У такому разі доречним було б запитати - а хіба ж не саме ці різноетнічні «маси» («гарматне м'ясо») з величезним завзяттям і люттю виконують настанови «згори» і власними руками стріляють, ріжуть, грабують, палять одне одного під час тих безумств, що їх називають війною або революцією? Отож відповідальність за злочини несуть усі - і сумирні підлеглі, і їхні аж надто войовничі організатори та натхненники...
З огляду на все сказане можна зробити висновок, що згадані вище пояснення людської агресивності і жорстокості, безумовно, мають якийсь сенс, але все-таки в цілому справжньої суті цієї проблеми не розкривають. Бо ж якби надмірною агресивністю були наділені самі лише фюрери, а маси в особі кожної окремої людини були сумирними і толерантними, то ніякі «верхи» ніколи не розпалили б жодної війни, підданці за ними просто не пішли б. Отже, глобальна причина усіх лих історії полягає в іншому. А саме у тому, що невгамовне, майже нездоланне прагнення будь-якої людини до сварки, конфлікту, бійки, насильства, агресії, війни є природним, укоріненим у гени спадковим інстинктом (дуже часто, як ми наголошували вище, розвиненим і закріпленим ще під час вагітності та немовлятства), і усілякі фюрери це пречудово знають і вправно і підступно використовують у своїх злочинних цілях...
Видатний етолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц уважає агресивність наймогутнішим природно-спадковим інстинктом, який і зумовлює (і у людей, і у тварин) відповідну підсвідомість і поведінку кожної особини протягом усього її життя. Спеціальні дослідження показали, що при впаданні живого організму в кому (ідеться, звісно, про найвищі біоформи - тварин-ссавців і людей) інстинкти згасають у такій послідовності: статевий, питнево-їстівний тощо і останнім - інстинкт агресії.
Ось оцей-то інстинкт і зумовлює, як то кажуть, «до останнього подиху» рефлекс «пошуку ворога» - страхітливу основу і поведінки індивідууму, і державної політики, яка в сучасних умовах безконтрольного всесвітнього поширення жорстокості, насильства, тероризму, війн, ядерної та іншої зброї масового знищення прямо загрожує подальшому існуванню усього живого на Землі...
Де ж тут вихід? Деякі науковці усі сподівання у справі порятунку цивілізації цілком серйозно покладають на генну інженерію і пропонують її засобами знищувати ген агресії у кожного індивіда, починаючи з немовлят. Але і цей засіб, і сама генна інженерія є такими ж небезпечними і неконтрольованими, як і ген агресії, особливо коли вони застосовуються там, де «інженер» багато чого не тямить як науковець, дослідник. А ще гірше, якщо сьогодні «інженер» ліквідує ген агресії, а завтра - гени добра, милосердя, любові і тим самим знищить людину як Боже створіння...
Історичний досвід, життєва практика незаперечно переконують, що всі разом узяті науковці і нобелівські лауреати неспроможні перекреслити мудру засторогу Лобачевського: людина з її примітивними уявленнями про устрій Всесвіту просто не має права втручатися у те, що визначене Всевишнім. Бо ж якщо ВІН створив людину як носія програми реорганізації світоладу, то ВІН же і наділив її комплексом тих згармонізованих в єдине ціле рис, які украй необхідні землянам для виконання цього завдання. Тут нема нічого «зайвого», «шкідливого», тут усе потрібне і доцільне і діє на засадах діалектичної суперечливості. Із цього погляду агресивність - це лише одна з ознак того багатофункціонального (діалектично суперечливого у взаємодії своїх складових частин) «гену агресії», про який зараз ідеться. І, окрім войовничої наступальності, цей ген (якщо він і справді існує) має інтегрувати в собі і такі функції людської життєдіяльності, як самолюбство, самозахист, самоствердження, лідерські і властолюбні амбіції, активне життєве начало, конкурентоспроможність і прагнення до суперництва як рушія всесвітнього творчо-виробничого процесу тощо.
Підсумовуючи усе сказане вище, ми вважаємо, що треба раз і назавжди забути про генну інженерію як про (нібито) панацею від украй небезпечної тенденції людства до самознищення. Погані надії також і на здоровий глузд політиків і окремих «героїв». Вихід тут тільки один - цілеспрямоване пригашення агресивного начала і виховання толерантності у міжлюдських і міжнародних стосунках. Ідеться не про те, щоб викорінити певні генетичні настанови (бо це, окрім усього іншого, попросту неможливо), а перерозподілити, гармонізувати дані людині риси таким чином, щоб вони найбільше відповідали сучасному рівневі гуманізації і цивілізованості земного суспільства (іншими словами, у «гені агресії» треба зсунути наголос від агресивності і безглуздого насильства до таких закладених у цей ген життєдіяльних функцій, як чесна конкурентна боротьба, самоствердження, звитяга у справедливих справах тощо).
До цього необхідно додати і такий устрій суспільного народного життя, в якому б толерантність безроздільно панувала, не дозволяючи спалахів як індивідуальної, так і масової агресивності та жорстокості.
Аж ніяк, звісно, не абсолютизуючи педагогіку толерантності, ми, тим не менш, переконані, що вона є одним із найголовніших засобів гуманізації суспільства. І сподівання на розвиток у цьому напрямку зовсім не видаються нам прекраснодушною утопією. Бо ж і справді, хоч ми і відзначали вище невдачі церкви у пропаганді заповіді «Не убий!», ми разом із тим розуміємо, що невдачі ці відносні. І хоча перевиховання людини, ушляхетнення її природи - справа вкрай важка і некваплива, проте з епохи в епоху вона набуває все більшого прискорення. Нинішні світові системи соціально-правового і політичного захисту особи, гуманізації усіх сфер життя навіть неможливо порівнювати, скажімо, із практикою раннього середньовіччя, коли вбивство на вулиці якогось перехожого було справою нормальною і безкарною. Тож чому б нам і не сподіватися на подальшу динамізацію гуманістичної моралі, яка є куди сильнішою за усілякі стримуючі страхи перед юридичним покаранням за вчинений злочин?..
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Педагогіка толерантності
Світ:
03112501e.JPG
Кожна зі спадкових рис і всі вони разом необхідні людині, уможливлюючи її існування в суспільстві. Жодну з них неможливо викорінити. Але кожну можна більшою чи меншою мірою розвинути або, навпаки, притлумити, цивілізувати, підкорити індивідуальній волі. Саме в цьому якраз і полягає головне завдання психолого-педагогічної науки і практики: всебічний розвиток позитивних і максимально можливе придушення негативних природних рис людини, максимальна гармонізація того і іншого в характері, тобто узгодження всього комплексу почуттів, емоційної культури, толерантної свідомості і поведінки.
Але, на превеликий жаль, ні загальна, ні яка б то не було інша з існуючих педагогік фактично не займаються найголовнішим і найважчим зі своїх завдань - вихованням, розвитком, укоріненням у характері та поведінці толерантності і пригашенням агресивності. По суті, ні жіночі консультації і пологові будинки, ні медицина взагалі, ні батьки і сім'я, ні дитячі ясла та садки, ні початкова школа не працюють спеціально і цілеспрямовано над цим завданням у найперші роки життя маленької людини - роки, які є найсприятливішими для запровадження в її свідомість базових цивілізаційних настанов. Цей вік втрачається для педагогічної практики, і нічим не стримувані жорстокість та агресивність з такою силою «вживлюються» у дитячу підсвідомість, характер і поведінку, що потім «витруїти» їх надзвичайно важко, а то і просто неможливо.
Ба навіть більше того: новітні дослідження навертають на думку, що деякі найважливіші риси характеру людини (можливо, і агресивність) великою мірою закладаються ще в період вагітності і немовлятства, а потім їх неслушно вважають суто спадково-генетичними, «невигубними» інстинктами, які абсолютно не підлягають корекції. Ось уже дві тисячі років церква намагається укорінити в масову свідомість Христову заповідь «Не убий!», але результати й досі є незадовільними. І причина тут очевидна: заповідь ця звернена головним чином до дорослих, у яких жорстоко-агресивна підсвідомість і свідомість уже незворотньо сформовані в ранньому дитинстві...
Найкращим доказом сказаного вище є вся історична практика людства: ні в минулому, ні сьогодні усі міжнародні зусилля в боротьбі за мир, припинення агресій і війн, за знищення зброї (тобто, в кінцевому підсумку, за те, щоб люди не вбивали одні одних), жодного разу не увінчалися успіхом. І все тому, що нехтується дуже проста думка: виховання толерантності у міжлюдських стосунках, пригашення агресивності тощо повинні починатися ще тоді, коли майбутній громадянин перебуває у материнській утробі. Бо потім вже пізно і стає безнадійною вся ця боротьба з агресією, війнами тощо.
За останні 5 тис. років на планеті відбулося 14 тис. війн (майже по три щороку), в яких загинуло майже 5 млрд чоловік (пересічно по мільйону на рік). Із віку в вік агресивність, жорстокість, кількість країн-учасниць війн, їх масштаби і чисельність жертв неухильно зростали. У минулому столітті уперше у своїй історії людство розв'язало дві світові війни, які не мають собі рівних за обсягами спустошень, масового садизму і пролитої крові. У першій війні загинули близько 9 млн, у другій - уже понад 36 млн чоловік... Після другої світової війни лише до 1994 року у 68 країнах сталися 114 «малих» війн і збройних конфліктів (майже по три щороку), в яких загинуло майже 20 млн чоловік (близько півмільйона щорічно). Від 1948 по 2002 рік під егідою ООН відбулося 48 «мирочинних» операцій, в яких було задіяно понад 200 тис. вояків і загальна «вартість» яких перевищила «вартість» двох світових війн. Чимало міждержавних конфліктів є перманентними і тривають десятиліттями. Окрім того, у світі щорічно скоюється 500 млн карних злочинів, тобто 8 тис. на 100 тис. населення.
Таким чином, уся планета охоплена насильством і агресивністю. У порівнянні з минулими століттями ситуація ускладнюється неймовірно могутньою і технічно досконалою зброєю масового знищення, що її дали людству сучасні наука і промисловість. Мабуть, ніхто зараз не зможе напевно сказати, чим усе це скінчиться і чи не спричинить якийсь черговий агресор загальнопланетарну катастрофу. Ніхто поки що не запропонував і надійного виходу з цього загального сказу. А якщо вірити традиційним тлумаченням особливостей історичного розвитку світової спільноти, то випадає так, що такого виходу узагалі немає... Агресивне начало у міжлюдських і міжнародних стосунках завжди пояснювали (і пояснюють досі) усілякими суто соціально-економічно-політичними, етнічними, релігійними та подібними суперечностями (котрі, досягнувши критичної маси, розв'язуються у вигляді кривавих вибухів), а також і патологічною жорстокістю вождів «трудящих мас», фюрерів найрізноманітніших гатунків...
Останній момент є доволі цікавим. Бо ж ведені «біснуватими фюрерами» «маси» і цілі народи звичайно зображуються як безневинні, обдурені, безпорадні, залякані жертви своїх кровожерливих керманичів. У такому разі доречним було б запитати - а хіба ж не саме ці різноетнічні «маси» («гарматне м'ясо») з величезним завзяттям і люттю виконують настанови «згори» і власними руками стріляють, ріжуть, грабують, палять одне одного під час тих безумств, що їх називають війною або революцією? Отож відповідальність за злочини несуть усі - і сумирні підлеглі, і їхні аж надто войовничі організатори та натхненники...
З огляду на все сказане можна зробити висновок, що згадані вище пояснення людської агресивності і жорстокості, безумовно, мають якийсь сенс, але все-таки в цілому справжньої суті цієї проблеми не розкривають. Бо ж якби надмірною агресивністю були наділені самі лише фюрери, а маси в особі кожної окремої людини були сумирними і толерантними, то ніякі «верхи» ніколи не розпалили б жодної війни, підданці за ними просто не пішли б. Отже, глобальна причина усіх лих історії полягає в іншому. А саме у тому, що невгамовне, майже нездоланне прагнення будь-якої людини до сварки, конфлікту, бійки, насильства, агресії, війни є природним, укоріненим у гени спадковим інстинктом (дуже часто, як ми наголошували вище, розвиненим і закріпленим ще під час вагітності та немовлятства), і усілякі фюрери це пречудово знають і вправно і підступно використовують у своїх злочинних цілях...
Видатний етолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц уважає агресивність наймогутнішим природно-спадковим інстинктом, який і зумовлює (і у людей, і у тварин) відповідну підсвідомість і поведінку кожної особини протягом усього її життя. Спеціальні дослідження показали, що при впаданні живого організму в кому (ідеться, звісно, про найвищі біоформи - тварин-ссавців і людей) інстинкти згасають у такій послідовності: статевий, питнево-їстівний тощо і останнім - інстинкт агресії.
Ось оцей-то інстинкт і зумовлює, як то кажуть, «до останнього подиху» рефлекс «пошуку ворога» - страхітливу основу і поведінки індивідууму, і державної політики, яка в сучасних умовах безконтрольного всесвітнього поширення жорстокості, насильства, тероризму, війн, ядерної та іншої зброї масового знищення прямо загрожує подальшому існуванню усього живого на Землі...
Де ж тут вихід? Деякі науковці усі сподівання у справі порятунку цивілізації цілком серйозно покладають на генну інженерію і пропонують її засобами знищувати ген агресії у кожного індивіда, починаючи з немовлят. Але і цей засіб, і сама генна інженерія є такими ж небезпечними і неконтрольованими, як і ген агресії, особливо коли вони застосовуються там, де «інженер» багато чого не тямить як науковець, дослідник. А ще гірше, якщо сьогодні «інженер» ліквідує ген агресії, а завтра - гени добра, милосердя, любові і тим самим знищить людину як Боже створіння...
Історичний досвід, життєва практика незаперечно переконують, що всі разом узяті науковці і нобелівські лауреати неспроможні перекреслити мудру засторогу Лобачевського: людина з її примітивними уявленнями про устрій Всесвіту просто не має права втручатися у те, що визначене Всевишнім. Бо ж якщо ВІН створив людину як носія програми реорганізації світоладу, то ВІН же і наділив її комплексом тих згармонізованих в єдине ціле рис, які украй необхідні землянам для виконання цього завдання. Тут нема нічого «зайвого», «шкідливого», тут усе потрібне і доцільне і діє на засадах діалектичної суперечливості. Із цього погляду агресивність - це лише одна з ознак того багатофункціонального (діалектично суперечливого у взаємодії своїх складових частин) «гену агресії», про який зараз ідеться. І, окрім войовничої наступальності, цей ген (якщо він і справді існує) має інтегрувати в собі і такі функції людської життєдіяльності, як самолюбство, самозахист, самоствердження, лідерські і властолюбні амбіції, активне життєве начало, конкурентоспроможність і прагнення до суперництва як рушія всесвітнього творчо-виробничого процесу тощо.
Підсумовуючи усе сказане вище, ми вважаємо, що треба раз і назавжди забути про генну інженерію як про (нібито) панацею від украй небезпечної тенденції людства до самознищення. Погані надії також і на здоровий глузд політиків і окремих «героїв». Вихід тут тільки один - цілеспрямоване пригашення агресивного начала і виховання толерантності у міжлюдських і міжнародних стосунках. Ідеться не про те, щоб викорінити певні генетичні настанови (бо це, окрім усього іншого, попросту неможливо), а перерозподілити, гармонізувати дані людині риси таким чином, щоб вони найбільше відповідали сучасному рівневі гуманізації і цивілізованості земного суспільства (іншими словами, у «гені агресії» треба зсунути наголос від агресивності і безглуздого насильства до таких закладених у цей ген життєдіяльних функцій, як чесна конкурентна боротьба, самоствердження, звитяга у справедливих справах тощо).
До цього необхідно додати і такий устрій суспільного народного життя, в якому б толерантність безроздільно панувала, не дозволяючи спалахів як індивідуальної, так і масової агресивності та жорстокості.
Аж ніяк, звісно, не абсолютизуючи педагогіку толерантності, ми, тим не менш, переконані, що вона є одним із найголовніших засобів гуманізації суспільства. І сподівання на розвиток у цьому напрямку зовсім не видаються нам прекраснодушною утопією. Бо ж і справді, хоч ми і відзначали вище невдачі церкви у пропаганді заповіді «Не убий!», ми разом із тим розуміємо, що невдачі ці відносні. І хоча перевиховання людини, ушляхетнення її природи - справа вкрай важка і некваплива, проте з епохи в епоху вона набуває все більшого прискорення. Нинішні світові системи соціально-правового і політичного захисту особи, гуманізації усіх сфер життя навіть неможливо порівнювати, скажімо, із практикою раннього середньовіччя, коли вбивство на вулиці якогось перехожого було справою нормальною і безкарною. Тож чому б нам і не сподіватися на подальшу динамізацію гуманістичної моралі, яка є куди сильнішою за усілякі стримуючі страхи перед юридичним покаранням за вчинений злочин?..
---------------------------------
В тему:
Журналу “Педагогіка толерантності” – 5 років!
Чи буде майбутнє людства толерантним?
Тотальна війна
Політична антропологія
Ідеологічна обробка і стратегії групової еволюціїї в юдаїзмі
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)