Кожного ранку я пов’язую помаранчеву стрічку, і намагаюсь відшукати такі самі на людях довкола, на машинах і будинках. І кожного дня я бачу їх все частіше. Я вірю, що таких, які не продадуть свої голоси – більшість і ми переможемо.
-Вони замучать нас цієї картинкою! Це ж психологічна атака!!,- стогнали мої друзі кожного дня роздивляючись рейтинги Ющенка і Януковича, які завмерли майже на одній позначці. Тільки сьогодні “майже” – не рахується. Всім потрібна перемога. Постійні телефонні дзвінки і схвильовані голоси моїх знайомих: “Ми ж перемогли, правда? Ну, скажи, що там у вас говорять!”. Їх очі з надією дивляться на мене, ніби я остання інстанція і від мене залежить хто займе крісло на Банковій. Мабуть, усе це знайоме кожному журналісту, який не спав у ніч виборів. Кожному, хто сьогодні бере участь у формуванні нової історії України.
Звичайно, ми перемогли. Жодні рейтинги тут не потрібні. Цілком достатньо побачити скільки людей збирається на мітинги опозиції, як потрохи змінюються сюжети у випусках новин на телевізійних каналах, як помаранчевий колір пробивається крізь похмурість осінніх днів. Це велика моральна перемога. Кожного дня ми доводимо собі, що таких, як ми багато і ми здатні щось змінити у своїй державі. У країні, де останні 13 років більшість населення жила одним днем, люди почали думати про майбутнє! Ми хочемо, щоб воно було кращим, і це змушує нас замислюватись над тим з ким би ми хотіли будувати це майбутнє.
За кілька останніх днів я почула безліч розповідей про те, як голови дільничих комісій відмовлялись від хабарів, як ховали документи, щоб вони не потрапили до рук сумнівних молодиків, як не покидали приміщення навіть на замінованій виборчій дільниці. Я чула, як люди стояли до ранку, під дверима територіальної виборчої комісії, щоб побачити вивішаний протокол.
Але я б збрехала, якби сказала, що чула лише такі розповіді. Було й багато сумного і бридкого. Історії про погрози, втечі членів виборчих комісій, викрадення печаток, скандали зі спостерігачами, намагання сфальсифікувати результати голосування.
Усі ми різні, але ми живемо в країні, доля якої має вирішитись у найближчі кілька тижнів, і продаючи свій голос ми стаємо німими каліками, втрачаємо частину себе.
Кожного ранку я пов’язую помаранчеву стрічку, і намагаюсь відшукати такі самі на людях довкола, на машинах і будинках. І кожного дня я бачу їх все частіше. Я вірю, що таких, які не продадуть свої голоси – більшість і ми переможемо.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Помаранчева стрічка
Світ:
Звичайно, ми перемогли. Жодні рейтинги тут не потрібні. Цілком достатньо побачити скільки людей збирається на мітинги опозиції, як потрохи змінюються сюжети у випусках новин на телевізійних каналах, як помаранчевий колір пробивається крізь похмурість осінніх днів. Це велика моральна перемога. Кожного дня ми доводимо собі, що таких, як ми багато і ми здатні щось змінити у своїй державі. У країні, де останні 13 років більшість населення жила одним днем, люди почали думати про майбутнє! Ми хочемо, щоб воно було кращим, і це змушує нас замислюватись над тим з ким би ми хотіли будувати це майбутнє.
За кілька останніх днів я почула безліч розповідей про те, як голови дільничих комісій відмовлялись від хабарів, як ховали документи, щоб вони не потрапили до рук сумнівних молодиків, як не покидали приміщення навіть на замінованій виборчій дільниці. Я чула, як люди стояли до ранку, під дверима територіальної виборчої комісії, щоб побачити вивішаний протокол.
Але я б збрехала, якби сказала, що чула лише такі розповіді. Було й багато сумного і бридкого. Історії про погрози, втечі членів виборчих комісій, викрадення печаток, скандали зі спостерігачами, намагання сфальсифікувати результати голосування.
Усі ми різні, але ми живемо в країні, доля якої має вирішитись у найближчі кілька тижнів, і продаючи свій голос ми стаємо німими каліками, втрачаємо частину себе.
Кожного ранку я пов’язую помаранчеву стрічку, і намагаюсь відшукати такі самі на людях довкола, на машинах і будинках. І кожного дня я бачу їх все частіше. Я вірю, що таких, які не продадуть свої голоси – більшість і ми переможемо.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)