Запрошуємо на вечір-концерт "Кобзарська Покрова", організований Київським Кобзарським Цехом спільно з Національним Університетом "Києво-Могилянська Академія".
Концерт відбудеться 14 жовтня о 17:00 У приміщенні «Культурно-мистецького центру» (вул. Iллінська 9).
У вечорі візьмуть участь: Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Ярема Шевчук, Олесь Санін та інші.
Вхід вільний.
Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. Цьогорічна "Кобзарська Покрова" у Києво-Могилянській академії – добра нагода послухати традиційні епічні твори, що пережили не одне століття, а також пісні побутові та жартівливі, народні танці, імпровізації, авторські пісні.
В українській культурі з давніх давен природно співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний екзамен), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.
Після революції 1905 року, з подихом волі бандура вийшла за межі селянства. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.
У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала. Повоєнна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, розмір і вагу, репертуар. Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.
Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки художникові й музиканту Георгію Ткаченку (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його послідовники Микола Товкайло та Микола Будник опанували мистецтво і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.
Нині цехові братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, колісні ліри, гусла, кобзи, торбани і гудки. У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці. Окрім традиційних співецьких та інструментальних творів виконуються імпровізації, фольк-авангард, співана поезія, авторські пісні тощо.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Відбудеться концерт "Кобзарська Покрова"
Світ:
06092720s.bmp
У вечорі візьмуть участь: Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Ярема Шевчук, Олесь Санін та інші.
Вхід вільний.
Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. Цьогорічна "Кобзарська Покрова" у Києво-Могилянській академії – добра нагода послухати традиційні епічні твори, що пережили не одне століття, а також пісні побутові та жартівливі, народні танці, імпровізації, авторські пісні.
В українській культурі з давніх давен природно співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний екзамен), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.
Після революції 1905 року, з подихом волі бандура вийшла за межі селянства. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.
У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала. Повоєнна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, розмір і вагу, репертуар. Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.
Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки художникові й музиканту Георгію Ткаченку (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його послідовники Микола Товкайло та Микола Будник опанували мистецтво і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.
Нині цехові братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, колісні ліри, гусла, кобзи, торбани і гудки. У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці. Окрім традиційних співецьких та інструментальних творів виконуються імпровізації, фольк-авангард, співана поезія, авторські пісні тощо.
Для довідок 425 21 54
+38 050 9740811
[email protected]
----------------------------------------------------
В тему:
Яке мистецтво приваблює істинних арійців
Толока на Тарасовій хаті
Мова і війна
Проект Сенсар: мова, одяг, Лінукс
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)