Відкритий лист відповідальному редакторові часопису «Критика»
п. А. Мокроусову
Приблизно з 2000-го року я є постійним читачем часопису «Критика». Цей часопис приваблює мене перш за все інтелектуальним рівнем друкованих матеріалів.
Однак, у ч.6(92) за 2005 рік було надруковано статтю О. Русиної «Дикі танці», яка мені видалася настільки тенденційною щодо висвітленої в ній теми, що я був вимушений взятися за цього листа.
Текст статті Русиної структурно поділено, дуже умовно кажучи, на три частини: політична невибагливість та кон’юнктурність як теми козацтва, так і його самого; ненауковість та безпідставність «світоглядної концепції сучасного українського лицаря» та критика середовища журналу «нової еліти» (так в тексті статті О. Русиної) «Перехід-IV» та особисто його редактора І. Каганця за расизм.
Коли з першою частиною статті можна погодитися, а друга викликає в мене заперечення, які. однак, вважаю зайвим викладати у цьому листі, так як його тема дещо інша, то третя частина викликала в мене, відверто скажу, обурення своїм відвертим підтасуванням фактів та ігноруванням, здається, навіть законів формальної логіки.
Теза, до якої зводиться позиція Русиної щодо третьої частини її статті, полягає в тому, що журнал наочно демонструє – «козацький міт, потрактований у мілітарно-патріотичному дусі цілком сумісний із відвертим расизмом».
Як і де побачила расизм в змісті журналу пані Русина з відповідного її тексту так і не зрозуміло. На її думку, як видається, про це свідчить створення читацьких клубів журналу (!?). Не зрозуміло також в чому пані Олена побачила «безпосередні кореляції» між Третім Гетьманатом та Третім Райхом (?!), я наприклад в автора «Арійського стандарту» таких кореляцій не побачив (див. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: Видавництво А.С.К., 2004. – с.78-80, 325.); свастика в уяві Русиної закамуфльована під «сонячний хрест»; заклик «Хай буде!» в її уяві виразно перегукується із «Хайль!» і т. д. При тому жодних якихось аргументів на користь висловлених тез авторкою із посиланням на критиковані першоджерела не наводиться взагалі. Її текст в цій частині більше скидається на пропаганду.
Позиція авторки щодо відповідних явищ зрозуміла і вона, безперечно, має на неї право.
Але, видається, читачі також мають право на ознайомлення із обґрунтуванням відповідної позиції із посиланням на першоджерела, а не лише на голослівні висловлювання в стилі агіток часів «холодної війни».
Наприклад, в читача після прочитання «Диких танців» однозначно має скластися цілком негативне ставлення до змісту книжки «Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу», однак, цікаво, що про зміст самої книжки в тексті статті жодного слова й не сказано. Цікава у авторки виходить чи полеміка, чи критика, чи науковий аналіз, чи як хочете це називайте!
Я особисто знаю Ігоря Каганця і його книжку «Арійський стандарт» читав. Вона мені сподобалася.
Відверто скажу, багато його ідей мною також сприймаються дуже важко, але це по-перше, особиста справа кожного; а по-друге – Каганець їх аргументує, на відміну від тієї ж Олени Русиної, історика-медієвіста.
Каганець дійсно пише про расологію, про єврейський міф, про підтасування Євангелій і ще багато про що. Й добре робить. Бо в Україні ці теми не повинні бути заборонені лише з міркувань політкоректності за ознакою лояльності до євреїв чи будь-кого іншого; або вічної індульгенції від вивчення та критики відповідних расистських положень Тори та вини перед євреями за вчинений нацистами Голокост чи ще з якихось причин. Про це потрібно говорити, дискутувати, писати, вивчати. Саме так, як це робить І. Каганець, хоча з ним можна і не погоджуватись – це справа смаку кожного із нас.
Однак огульне відкидання змісту цієї книжки не розкриваючи його, лише покладаючись на сумління авторки у сприйнятті її змісту, насправді є вишуканою формою інтелектуальної цензури, у чому Олена Русина у своїй статті частково і вправляється.
Як охарактеризовано цього автора часописом «Критика», вона є істориком-медієвістом. Хоча, після прочитання статті, через те, що статтею авторка охопила настільки широкі теми, вона виглядає спеціалістом і в бойових мистецтвах, і в богослов’ї, і в расології, і в соціоніці, і в етнології й ще в багатьох науках.
Хоча, насправді, О. Русина не є сучасним енциклопедистом, вона, без сумніву, має право на критику будь-чого і будь-кого, але ця критика має бути не підміною критики, а такою, щоб читач перш за все зрозумів – що критикується, які погляди, і як ті критиковані авторкою погляди відповідними авторами аргументовано.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Відгук на статтю О. Русиної «Дикі танці»
Світ:
Однак, у ч.6(92) за 2005 рік було надруковано статтю О. Русиної «Дикі танці», яка мені видалася настільки тенденційною щодо висвітленої в ній теми, що я був вимушений взятися за цього листа.
Текст статті Русиної структурно поділено, дуже умовно кажучи, на три частини: політична невибагливість та кон’юнктурність як теми козацтва, так і його самого; ненауковість та безпідставність «світоглядної концепції сучасного українського лицаря» та критика середовища журналу «нової еліти» (так в тексті статті О. Русиної) «Перехід-IV» та особисто його редактора І. Каганця за расизм.
Коли з першою частиною статті можна погодитися, а друга викликає в мене заперечення, які. однак, вважаю зайвим викладати у цьому листі, так як його тема дещо інша, то третя частина викликала в мене, відверто скажу, обурення своїм відвертим підтасуванням фактів та ігноруванням, здається, навіть законів формальної логіки.
Теза, до якої зводиться позиція Русиної щодо третьої частини її статті, полягає в тому, що журнал наочно демонструє – «козацький міт, потрактований у мілітарно-патріотичному дусі цілком сумісний із відвертим расизмом».
Як і де побачила расизм в змісті журналу пані Русина з відповідного її тексту так і не зрозуміло. На її думку, як видається, про це свідчить створення читацьких клубів журналу (!?). Не зрозуміло також в чому пані Олена побачила «безпосередні кореляції» між Третім Гетьманатом та Третім Райхом (?!), я наприклад в автора «Арійського стандарту» таких кореляцій не побачив (див. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: Видавництво А.С.К., 2004. – с.78-80, 325.); свастика в уяві Русиної закамуфльована під «сонячний хрест»; заклик «Хай буде!» в її уяві виразно перегукується із «Хайль!» і т. д. При тому жодних якихось аргументів на користь висловлених тез авторкою із посиланням на критиковані першоджерела не наводиться взагалі. Її текст в цій частині більше скидається на пропаганду.
Позиція авторки щодо відповідних явищ зрозуміла і вона, безперечно, має на неї право.
Але, видається, читачі також мають право на ознайомлення із обґрунтуванням відповідної позиції із посиланням на першоджерела, а не лише на голослівні висловлювання в стилі агіток часів «холодної війни».
Наприклад, в читача після прочитання «Диких танців» однозначно має скластися цілком негативне ставлення до змісту книжки «Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу», однак, цікаво, що про зміст самої книжки в тексті статті жодного слова й не сказано. Цікава у авторки виходить чи полеміка, чи критика, чи науковий аналіз, чи як хочете це називайте!
Я особисто знаю Ігоря Каганця і його книжку «Арійський стандарт» читав. Вона мені сподобалася.
Відверто скажу, багато його ідей мною також сприймаються дуже важко, але це по-перше, особиста справа кожного; а по-друге – Каганець їх аргументує, на відміну від тієї ж Олени Русиної, історика-медієвіста.
Каганець дійсно пише про расологію, про єврейський міф, про підтасування Євангелій і ще багато про що. Й добре робить. Бо в Україні ці теми не повинні бути заборонені лише з міркувань політкоректності за ознакою лояльності до євреїв чи будь-кого іншого; або вічної індульгенції від вивчення та критики відповідних расистських положень Тори та вини перед євреями за вчинений нацистами Голокост чи ще з якихось причин. Про це потрібно говорити, дискутувати, писати, вивчати. Саме так, як це робить І. Каганець, хоча з ним можна і не погоджуватись – це справа смаку кожного із нас.
Однак огульне відкидання змісту цієї книжки не розкриваючи його, лише покладаючись на сумління авторки у сприйнятті її змісту, насправді є вишуканою формою інтелектуальної цензури, у чому Олена Русина у своїй статті частково і вправляється.
Як охарактеризовано цього автора часописом «Критика», вона є істориком-медієвістом. Хоча, після прочитання статті, через те, що статтею авторка охопила настільки широкі теми, вона виглядає спеціалістом і в бойових мистецтвах, і в богослов’ї, і в расології, і в соціоніці, і в етнології й ще в багатьох науках.
Хоча, насправді, О. Русина не є сучасним енциклопедистом, вона, без сумніву, має право на критику будь-чого і будь-кого, але ця критика має бути не підміною критики, а такою, щоб читач перш за все зрозумів – що критикується, які погляди, і як ті критиковані авторкою погляди відповідними авторами аргументовано.
З повагою, Роман Москаль, адвокат, м. Харків.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)