Становлення в Україні правової державності, здійснення тривалих очікувань її громадян на підвищення їх життєвого рівня залежать від спроможності влади стати легітимною, а тим самим, відповідальною. Тому забезпечення інституційних передумов легітимності влади є завданням виключної актуальності для Української держави. У цьому контексті зміна форми правління в Україні покликана забезпечити таку конструкцію механізму влади, яка б уможливила належний рівень відповідальності останньої, здатність влади проводити політику, адекватну потребам суспільства.
Бездоганних форм правління не існує і всі вони несуть у собі потенційні функціональні вади. Разом із тим, потенційні недоліки форми правління можуть суттєвою мірою нівелюватися компенсуючими їх механізмами. Практика функціонування республіканських форм правління засвідчує, що в умовах високого рівня політико-правової культури суспільства та розвиненої партійної системи питання про конкретний варіант обраної форми правління набуває непринципового значення. Ми констатуємо факт, що президентська республіка у США, парламентарна в сучасній Німеччині чи змішана у П’ятій Французькій Республіці демонструють високі (краще сказати зразкові) функціональні характеристики.
Водночас, − в умовах відсутності традицій демократії, низького рівня розвитку громадянського суспільства та нерозвиненої партійної системи будь-яка форма правління “приречена” демонструвати всі свої потенційні дефекти. Зазначене вище зовсім не означає, що вибір конкретної моделі форми правління є так само непринциповим для країн із нерозвиненим громадянським суспільством. Навпаки, для таких країн стан розвитку партійної системи та особливості політико-правової культури суспільства – визначальні критерії, з урахуванням яких повинна конструюватися конкретна національна форма правління. Для нерозвинених суспільств із точки зору збереження і розвитку демократії вибір форми правління набуває особливої значимості, точніше, для них стає безальтернативною змішана республіка і цілком неприйнятними − класичні республіканські моделі.
Президентська республіка (як і наближені до неї різновиди змішаної) є найменш бажаною формою правління для будь-яких суспільств, оскільки її потенційні переваги не компенсують прихованих у ній загроз для демократії. Зокрема, в умовах нерозвиненої партійної системи президентська форма правління – одна з найневдаліших конструкцій влади, як з огляду на відсутність ефективних інструментів контролю громадянського суспільства за владою, так і з огляду на неспроможність влади бути відповідальною, проводити конструктивну, цілісну й послідову політику, яка б відображала реальні суспільні інтереси. Адже малоконтрольована одноосібна влада глави держави як гарантія демократії – це виключення із правила. А правило полягає в тому, що така влада звичайно авторитарна.
Низька ймовірність успішного завершення процедури імпічменту щодо глави держави в поєднанні з відсутністю ефективного парламентського контролю за урядом та парламентської відповідальності останнього у президентських республіках дають підстави вважати, що в цих формах правління зміст та характер державно-політичного життя є надто залежними від президента і його апарату. Згадана обставина зумовлює виключно високі вимоги до претендентів на посаду глави держави. Однак заміщення посади президента талановитими державцями, здатними одноосібно забезпечити розробку і проведення в життя ефективних комплексних реформ – явище статистично рідкісне. За винятком США, усі інші президентські системи слабкі – вони регулярно стають жертвою переворотів і потрясінь.
Спроби повторити цю модель, яка сприймалась як ключ до формули успіху, ніде не призвели до бажаного результату, найчастіше всього – до деградації, громадянських воєн і т. п. Не дивно, що від президентської республіки в повоєнний період відмовились у Європі. Той факт, що у США ця форма правління не спричиняє скочування державності до авторитаризму, знаходить пояснення в тому, що для успішного функціонування президентської форми правління необхідний надто широкий набір компонентів, і він присутній лише в політичній системі цієї країни. Цілком можливо, що досвід організації президентської республіки у США унікальний і намагатися його повторити не варто.
В Україні стійкість авторитарних тенденцій розвитку політичної системи загалом, як і окремих її елементів створює особливі ризики руйнування ще нестабільних інститутів демократії. В умовах вітчизняних державно-політичних реалій покладання ключових виконавчих повноважень на одну людину скоріш за все спричинить перетворення президенціалізму на суперпрезиденціалізм латиноамериканського зразка. Крім того, в аналізі перспектив переходу України до президентської республіки слід мати на увазі ще одну потенційну ваду жорсткого поділу влади, а саме – можливість небезпечного протистояння двох рівновеликих центрів влади – президента (і його адміністрації) та представницького органу.
По суті, класична модель президентської республіки не має механізму розв’язання суперечностей між законодавчою та виконавчою гілками влади. У державно-правовій практиці США ця вада президентської республіки залишилася гіпотетичною можливістю, оскільки усталені політичні традиції й політико-правова культура владарюючої еліти країни за будь-якої розстановки партійних сил у Конгресі й на посту Президента завжди забезпечували мінімально-необхідний рівень співробітництва гілок влади. Однак Україна вже знає прецедент відповідного протистояння – у 1996 р. між Верховною Радою України і тодішнім Президентом України – Л. Кучмою. Запровадження в Україні президентської форми правління, якщо й не завершиться встановленням президентського авторитаризму, обернеться перманентним протистоянням між Главою держави і Парламентом.
Так само деструктивним (і неможливим) є перехід України до парламентарної республіки. Класична форма парламентаризму (на зразок Четвертої Французької Республіки 1946-1958 рр. чи сучасної Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б забезпечувала створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати завдання, пов’язані з необхідністю здійснення системних реформ. Між тим, характеристики партійної системи сучасної України та зумовлений ними стан політичної нестабільності не передбачають найменшої можливості запровадження в Україні класичного парламентаризму. Більше того, нерозвиненість партійної системи є чи не найважливішим фактором, який робить неактуальним запровадження в Україні не лише парламентарної, але й парламентарно-президентського різновиду змішаної форми правління.
У країні давно склалася і зберігається ситуація, коли інститут політичних партій, який формує владу в центрі та на місцях, значною мірою дискредитував себе. За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. Небезпека, пов’язана з переходом до класичного парламентаризму на сучасному етапі розвитку вітчизняної державності криється також у тому, що нежиттєздатність парламентарної республіки спровокує повернення до авторитаризму. Таким чином, в умовах вітчизняних політичних реалій, які є не більше ніж вираженням загальної закономірності розвитку пострадянських політичних систем, потенційні переваги парламентарної чи президентської республіки виявляться нівельованими.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Яка форма правління потрібна Україні?
Світ:
ukraine_20110721.jpg
Водночас, − в умовах відсутності традицій демократії, низького рівня розвитку громадянського суспільства та нерозвиненої партійної системи будь-яка форма правління “приречена” демонструвати всі свої потенційні дефекти. Зазначене вище зовсім не означає, що вибір конкретної моделі форми правління є так само непринциповим для країн із нерозвиненим громадянським суспільством. Навпаки, для таких країн стан розвитку партійної системи та особливості політико-правової культури суспільства – визначальні критерії, з урахуванням яких повинна конструюватися конкретна національна форма правління. Для нерозвинених суспільств із точки зору збереження і розвитку демократії вибір форми правління набуває особливої значимості, точніше, для них стає безальтернативною змішана республіка і цілком неприйнятними − класичні республіканські моделі.
Президентська республіка (як і наближені до неї різновиди змішаної) є найменш бажаною формою правління для будь-яких суспільств, оскільки її потенційні переваги не компенсують прихованих у ній загроз для демократії. Зокрема, в умовах нерозвиненої партійної системи президентська форма правління – одна з найневдаліших конструкцій влади, як з огляду на відсутність ефективних інструментів контролю громадянського суспільства за владою, так і з огляду на неспроможність влади бути відповідальною, проводити конструктивну, цілісну й послідову політику, яка б відображала реальні суспільні інтереси. Адже малоконтрольована одноосібна влада глави держави як гарантія демократії – це виключення із правила. А правило полягає в тому, що така влада звичайно авторитарна.
Низька ймовірність успішного завершення процедури імпічменту щодо глави держави в поєднанні з відсутністю ефективного парламентського контролю за урядом та парламентської відповідальності останнього у президентських республіках дають підстави вважати, що в цих формах правління зміст та характер державно-політичного життя є надто залежними від президента і його апарату. Згадана обставина зумовлює виключно високі вимоги до претендентів на посаду глави держави. Однак заміщення посади президента талановитими державцями, здатними одноосібно забезпечити розробку і проведення в життя ефективних комплексних реформ – явище статистично рідкісне. За винятком США, усі інші президентські системи слабкі – вони регулярно стають жертвою переворотів і потрясінь.
Спроби повторити цю модель, яка сприймалась як ключ до формули успіху, ніде не призвели до бажаного результату, найчастіше всього – до деградації, громадянських воєн і т. п. Не дивно, що від президентської республіки в повоєнний період відмовились у Європі. Той факт, що у США ця форма правління не спричиняє скочування державності до авторитаризму, знаходить пояснення в тому, що для успішного функціонування президентської форми правління необхідний надто широкий набір компонентів, і він присутній лише в політичній системі цієї країни. Цілком можливо, що досвід організації президентської республіки у США унікальний і намагатися його повторити не варто.
В Україні стійкість авторитарних тенденцій розвитку політичної системи загалом, як і окремих її елементів створює особливі ризики руйнування ще нестабільних інститутів демократії. В умовах вітчизняних державно-політичних реалій покладання ключових виконавчих повноважень на одну людину скоріш за все спричинить перетворення президенціалізму на суперпрезиденціалізм латиноамериканського зразка. Крім того, в аналізі перспектив переходу України до президентської республіки слід мати на увазі ще одну потенційну ваду жорсткого поділу влади, а саме – можливість небезпечного протистояння двох рівновеликих центрів влади – президента (і його адміністрації) та представницького органу.
По суті, класична модель президентської республіки не має механізму розв’язання суперечностей між законодавчою та виконавчою гілками влади. У державно-правовій практиці США ця вада президентської республіки залишилася гіпотетичною можливістю, оскільки усталені політичні традиції й політико-правова культура владарюючої еліти країни за будь-якої розстановки партійних сил у Конгресі й на посту Президента завжди забезпечували мінімально-необхідний рівень співробітництва гілок влади. Однак Україна вже знає прецедент відповідного протистояння – у 1996 р. між Верховною Радою України і тодішнім Президентом України – Л. Кучмою. Запровадження в Україні президентської форми правління, якщо й не завершиться встановленням президентського авторитаризму, обернеться перманентним протистоянням між Главою держави і Парламентом.
Так само деструктивним (і неможливим) є перехід України до парламентарної республіки. Класична форма парламентаризму (на зразок Четвертої Французької Республіки 1946-1958 рр. чи сучасної Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б забезпечувала створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати завдання, пов’язані з необхідністю здійснення системних реформ. Між тим, характеристики партійної системи сучасної України та зумовлений ними стан політичної нестабільності не передбачають найменшої можливості запровадження в Україні класичного парламентаризму. Більше того, нерозвиненість партійної системи є чи не найважливішим фактором, який робить неактуальним запровадження в Україні не лише парламентарної, але й парламентарно-президентського різновиду змішаної форми правління.
У країні давно склалася і зберігається ситуація, коли інститут політичних партій, який формує владу в центрі та на місцях, значною мірою дискредитував себе. За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. Небезпека, пов’язана з переходом до класичного парламентаризму на сучасному етапі розвитку вітчизняної державності криється також у тому, що нежиттєздатність парламентарної республіки спровокує повернення до авторитаризму. Таким чином, в умовах вітчизняних політичних реалій, які є не більше ніж вираженням загальної закономірності розвитку пострадянських політичних систем, потенційні переваги парламентарної чи президентської республіки виявляться нівельованими.
Читати повністю ТУТ
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)